Будинок стоїть на підвищеній місцевості, територія якої своїм природним виступом входить у розлогі простори ріки Свірж. Береги тихоплинної водяної артерії вкриваються очеретом, даючи притулок перелітним птахам. Мабуть, немає чарівнішого місця, як окраїни Прио-зерного. Село розташоване осторонь головних автошляхів, зате поруч -залізнична колія Рогатин-Ходорів, збудована у XIX ст. До колишньої будівлі (палацу Рея) люди навідуються мало. Тиша - немов у могилі. Через забруднену шибку вікна можна побачити купу битої цегли, сміття, пісок від штукатурки, різний дерев'яний непотріб [53, c. 62].

Кам'яні сходи ведуть до вхідного порталу, через який можна увійти до приміщення. Лише зовнішнє оздоблення палацу милує око глядача, внутрішньої краси минулих років нам не вдасться побачити, хіба почути розповідь старожилів, або розглядати фотокартки, які зберігають родичі у Польщі [10, c. 3].

З каменю і гіпсу виконані всі архітектурні та орнаментні деталі: карнизи, консолі, розетки, фігури, квіти. Архітектурна форма є такою, щоб сила враження наростала при наближенні до неї. Палац комплексно збудований в стилі барокко, для якого характерне прагнення до величі і пишності. Зодчий старанно вивчив місцевість, де передбачалось будівництво, намітив план благоустрою прилеглої території. Усі господарські приміщення віддалив від палацу на 50-100 і більше метрів, погоджував свій задум із власником. Головне, що палац від сходу до заходу освічується сонцем. Архітектор вміло використовував у будівництві досвід провідних спеціалістів центрально-європейських країн [6, c. 10].

Будівельний матеріал переважно привозився поїздом до станції Помонята, а звідти кіньми - до місця призначення. Всередині палацу було понад 25-30 приміщень різного призначення, просторі коридори, вестибюлі, балкони, каплиця для молитви, ігрові кімнати, кімнати прийому гостей та обслуговуючого персоналу, бібліотека, кухня. Зали палацу, що були колись оздоблені карнизами, консолями й розетками, виконаними в стилі пізнього барокового мистецтва. Особливу форму має покрівля. Високий конусоподібний шпиль з флюгером поруч з порталом та інші елементи разом із оздобленням фасадів створюють особливий духовний настрій. Не в кращому стані перебуває і решта приміщень садиби. Зірвана підлога, сходи, вікна та двері, розібрані кахельні печі, а ще - зрізані дерева унікальних порід у графському парку... І на додачу - могильна тиша довкола [8, c. 5].

Скрізь, куди оком не кинь - могутні дерева. Поруч - алеї для квітів -троянд, тюльпанів, айстр, хризантем. Ще досі ростуть буйні дерева, інші похилилися, серед них трапляються рідкісні, в свій час завезені паном Реєм [11, c. 4].

Після розширення джерельця, поруч із палацом утворилася мальовнича система ставків для прогулянок на човнах. Господарські будівлі були вишукані і зручні. Скажімо, конюшня мала спеціальне, виділене приземкуватими колонами, приміщення для карет, якими приїжджали до графа гості. Щоб вразити своїх гостей, граф вигадав облаштувати в палаці чудо тодішньої техніки – спеціальний ліфт, який з’єднував підвальне приміщення кухні з трапезною залою. Стіл, заставлений наїдками, який виїжджав з-під підлоги просто посеред залу, викликав захоплене здивування у присутніх [53, c. 62].

Ця сім'я була дуже культурна, доступна, чесна. Хто працював у пана, отримував задоволення не тільки матеріальне, але й моральне. Господар палацу ніколи не сердився, завжди був усміхнений, доступний, щирий, добрий економіст, якщо говорити сучасною мовою - добрий підприємець. Цього навчав інших [6, c. 10]. Людвіг Рей шанував українців і був противником радикально-націоналістичного напряму в політиці полонізації Галичини. Річ у тому, що граф давав кошти на ремонт греко-католицької церкви в Псарах, до-зволяв діяльність "Просвіти", навіть трохи допомагав. Зазвичай він однієї неділі ходив з українцями до греко-католицької церкви, а другої — до каплички в палаці з польськими селянами. Варто також зауважити, що він пізніше брав участь у війні з Петлюрою проти більшовиків. Ще один яскравий приклад: од-ного разу, коли йшли п'яні улани на село в часи пацифікації, дідо зі зброєю в руках затримав їх на межі свого маєтку і не пустив до Псарів: «Тут не ходити, тут село Псари, тут інша ситуація!» Граф мав через це поважні проблеми [11, c. 4].

Коли наступив «золотий вересень» 1939р. місцеві жителі допомогли їм втекти на Захід, інакше більшовицька система розправилася б з ними так, як з багатьма іншими невинними людьми. Ніщо не віщувало лиха. У чудових спальних кімнатах на другому поверсі палацу відпочивали гості, з кухні до їдальні ліфтом подавались вишукані напої і страви. Хто б міг подумати, що палац заселять божевільними... Але тоді, в 39-му, місцеві селяни таки врятували життя своєму панові, він виїхав до Франції і зумів зберегти найкращі спогади про свій родинний маєток [10, c. 3].

Хто тут впродовж майже 70 років тільки не «ґаздував». За перших совітів на території садиби господарювала військова частина Червоної армії, а під час війни перебував штаб вермахту. Другі совіти, під час примусової колек-тивізації 50-х років, зробили свинарник; згодом передали Рогатинському зоотехнікуму, як учбове господарство, потім відкрили відділ ОПЛ № 2 (психіатричної лікарні), насамкінець передали у розпорядження православної конфесії Київського патріархату. Усі перераховані «ґазди» лише максимально