Отже, Рогатинський район з центром у місті Рогатині утворений в 1965 році, розташований на території Івано-Франківської області. Територія району становить 815,7 км. кв., що складає приблизно 5,89 % території Івано-Франківської області (13,9 тис. км. кв.) [31, с. 2].

1. 3 Етнографічна мозаїка району

Етнографія Рогатинщини представлена саме вишивкою, яка здавна була популярна на Опіллі. Вишивка давно стала тією чудодійною криницею, у якій диво граєм всі барви землі притягують до себе тих, хто прагне доторкнутися краси високого мистецтва опільської вишивки, повчитись, перейняти для себе невидиму енергію отого сонячного склепіння кольорів, яке очищає душу від буденності. Кожна вишивка – це часточка душі, це краплина любові, що виливається на полотно з серця. Можливо тому вона стає найвищим витвором мистецтва, скарбом душі і втіленням найкращих почуттів. Таких вишивок на Рогатинщині назбиралось багато [12, c. 3].

Опільський комплекс вбрання виявляє ознаки переходового типу між галиць-ким на півночі, бойківським на півдні та лемківським на заході.

Сорочки опільських жінок були переважно уставковими, з «крискою» (неве-ликим стоячим комірцем) або невеликим виложистим коміром, які здебільшого оздоблювали вишивкою. Призбираний низ рукава викінчували манжетом. Майже всю площу високої уставки оздоблювали густою геометризованою вишивкою, яка композиційно складалася з трьох орнаментальних частин, як і в західноподільських сорочках. Відмінною ознакою був композиційний прийом оконтурювання рослинною орнаментальною смугою кольорових мережаних швів, які поєднували уставку зі станом та рукавом. Виділявся також і орнаментальний при-йом викінченню манжетів [20, c. 45]. На відміну від галицьких опільські жіночі сорочки оздоблювали на грудях довгою, майже до пояса, вишитою орнаментальною смугою (додаток А).

Чоловічі сорочки були переважно уставкового типу, довгими (до колін і навіть нижче), і носились, як правило, навипуск. Їх виши-вали переважно на обшивці, комірі, уставках та по низу.

Чоловічі сорочки Опілля були позначені своєрідними прийомами оздоблення. Смугасту орнаментальну композицію уставки виконува-ли переважно чорними нитками з делікатним доповненням її тон-кими смужками червоного кольору; так само, як і в жіночих сороч-ках, їх оконтурювали кольоровим мережаним швом лінії з'єднання уставки зі станком та рукавом. Такою самою вишивкою декорували стоячий комір та манжети [26, c. 89].

Тут і чорнобриві рушники, кольорові обруси, святкові скатертини, вицятковані бісером сорочки, вимережані блузки, плаття, костюми, виплетені гердани. Десятки років збирала ці безцінні зразки, вишивала дуже багато сама, компонувала, придумувала узори, моделювала одяг для дорослих, дітей, детально вивчала символіку вишивки, походження тих чи інших переплетень, символів, знаків. Тішать очі, вражають чіткістю, кольорами різноманітні види геометричних і рослинних візерунків, розмаїтістю композицій, багатством червоного, сонячного жовтогарячого, зеленого кольорів. Часто поєднується чорний і червоний - сум, біль з радістю і любов'ю, бо це – життя (додаток Б). А в ньому і смак гіркий калини і щастя й горе, що в парі поруч йдуть. Зливаються на полотні нитки, як зливаються долі людські, освячені Небесами [12, c. 4].

Великою поціновувачкою вишивки на Рогатинщині є Дарія Городецька, яка не тільки її колекціонує, а й сама прекрасно вишиває. Вона зуміла зібрати багату колекцію опільських вишивок, створити моделі сучасного вишитого одягу для дорослих, для дітей. Чудово видана книжка-фотоальбом «Мережива долі» про Дарію Городецьку і створену нею колекцію сучасного вишитого одягу швидко розійшлася поміж людьми і є чимало відгуків, особливо від наших краян в діаспорі, для яких українська вишивка — це уособлення самої України. Роботи Д. Городецької були окрасою мистецьких виставок у багатьох містах нашої країни, їх охоче купують і на батьківщині, і за кордоном [13, c. 2].

Майстриня вміло користується різноманітною технікою. Від першої, вишитої ще невмілими руками полотняної торбинки - до цілої багатої колекції різноманітних вишивок - рушників, серветок, обрусів до вишуканого одягу оригінального і неповторного, бо кожна сукня, блуза, сорочка, костюм в єдиному примірнику - це титанічна праця - це той казковий світ, який відкрила для себе в дитинстві крізь призму маминого вишиття і маминої пісні. Це багатогранний зміст особистого життя і висоти злету творчої думки [12, c. 5].

Елементи вишивки були присутні не тільки на сорочках, а й на поясах, хустках, верхньому одязі.

Сорочку підперезували тканими чорними чи кольоровими або шкіряними поясами. Поясним одягом жінок служили широкі спідниці з домотканого полотна (білі чи поздовжньо-смугасті вибійчасті «мальованки») або з купованої фабричної тканини (одноколірні чи квітчасті). Білі домоткані полотняні спідниці по низу прикрашали тканими орнаментальними смужками. У чоловіків поясним одягом були досить широкі, переважно білі полотняні штани, які понизу припасовували до ноги волоками від ходаків або за-правляли в халяви чобіт [26, c. 95].

Поверх спідниці одягали фартухи-запаски, зшиті з двох частин домотканого полотна, з'єднані між со-бою вертикальним мережаним швом. У західних районах Опілля ці запаски були білого кольору, як у галиць-кому вбранні, а в центрально-південних — поперечно-смугастими, з дрібноузорною орнаментикою насиче-ного вишнево-червоно-чорного кольору. Крім того, в опільському вбранні побутували запаски, що шилися з фабричної однокольорової чи квітчастої вовни у вигляді одного полотнища, яке призбирували («морщили») або густо рясували [20, c. 49].

Сучасні українські жінки одягаються не так скромно і зручно як їхні попередниці. На це звертають увагу старші люди, а також Дарія Городецька. Вона дуже переймається тим, що кожна українська жінка одягається сьогодні у привозний одяг, забуваючи, що наш ближчий по духу і набагато зручніший, красивіший, а найоригінальніший