адаптивної саморегуляції через призму спортивної діяльності надалі стає все більше необхідніше, оскільки фізичні навантаження виступають своєрідними стресорами для організму, а за допомогою використання методів адаптивної саморегуляції навчально – тренувальний та змагальний процеси можна оптимізувати та підвищити їх результативність. Теоретичне опрацювання та застосування вищевказаних методів в практичній діяльності дозволило б значно підвищити ефективність різносторонньої, в тому числі і спортивної, діяльності особистості.
Дослідження цієї проблеми займаються як вітчизняні, так і зарубіжні вчені. В.І.Розов [58] в своїй праці навів ті напрями досліджень, в яких проблема адаптивної саморегуляції є однією із ключових:
Гомеостатична модель. В.І.Розов зазначив,що в цьому напрямі дослідження працювали К. .Бернар та Р. .Ешбі. Які вважали, що в концепції гомеостазу адаптація виступає процесом підтримки сталості внутрішнього середовища організму і його врівноваженості з зовнішнім середовищем. А досягається це завдяки механізмам саморегуляції за допомогою зворотніх зв’язків.
Загальний адаптаційний синдром. Концепція, яка була розроблена Г. .Сельє, тісно пов’язана з уявленнями про загальні закономірності процесу адаптації і саморегуляці, та ґрунтується на механізмах адаптивної саморегуляції.
Психосоматичний напрям. За даними В.І.Розова [60], в проблему адаптивної саморегуляції входить питання щодо відносин психічного і соматичного (та на їх основі існують три психо -соматичні концепції).
Психоаналітичний напрям. Над цим напрямом працювали Зігмунд Фройд та Г. .Гартман, які в основу психологічних захисних механізмів поклали спеціальну систему психічної регуляції та стабілізації організму людини.
Біхевіористський. В основі цього напряму покладені праці Дж.Уотсона і Е.Торндайка, які сприяли розробці тренінгу релаксації, тренінгу умінь та структурній навчальній терапії.
Тілесно – орієнтований напрям включаєть в себе велику кількість методик і технік роботи з рухом, подихом, м’язовим тонусом, енергобалансом і функціями тіла, а для адаптивної саморегуляції важливим є те, що для цього напрямку людина – єдиний організм, що самоузгоджується.
За Ф. .Перлзом гештальт – психологічний напрям базується, як зазначає В.І.Розов [58], на принципі організмічної саморегуляції: при нестачі та надмірності певних складових організм намагається досягнути рівноваги та відновити здатність до творчої діяльності.
В гуманістичному та екзистенціональному напрямі працювали такі вчені як, А. .Маслоу, К. .Роджерс, Е. .Фром, Г. .Мерфі, Г. .Олпорт та ін., які вважали, що особистісний ріст людини, її психічне здоров’я і самоактуалізація є найважливішими складовими здоров’я та продуктом людського росту, а також мають велике значення для вирішення проблеми адаптивної саморегуляції.
Засновником онтопсихологічний напряму є А. .Менегетті, який вважає, що основним завданням адаптивної саморегуляції є досягнення максимальної відповідності до власної природи та власного «я»
Трансперсональний напрямок, головна мета якого полягає в активізації несвідомого та в розблокуванні енергії, яка стримується в емоційних та психосоматичних симптомах, був розроблений Станіславом Грофом. Він вважає, що за допомогою техніки холотропного дихання, яка супроводжується спонукаючою музикою та зосередженістю на емоціях і відчуттях, можна запустити цей процес, тому що незвичайні стани свідомості мають велику силу [59].
В І.Розов [58] в своїй праці зазначає, що женевська генетична психологія, засновником якої є Ж. .Піаже, наділяє суб’єкт діяльності двома основними функціями – організаційною та адаптивною, в яких адаптивна саморегуляція посідає одне із головних позицій розвитку. За Ж. .Піаже, психологічні якості на ранніх етапах онтогенезу з’являються шляхом адаптації, які пізніше набувають самостійне значення та формуються в механізми свідомої саморегуляції,свідомої акомодаційної та асиміляційної активності суб’єкта.
Когнітивний напрям дослідження проблеми адаптивної саморегуляції включає в себе такі напрями: раціонально – емотивний напрям А. . Еліса; когнітивна терапія А. .Бека; теорія когнітивного дисонансу Л. .Фестінгера; підходи саногенного та позитивного мислення, підходи спрямованої фантазії. Головним постулатом когнітивно-орієнтованих підходів, як видно з праці В.І.Розова, є думка про те, що людина керує своєю діяльністю за допомогою мислення, усвідомлення своїх дій та емоційних реакцій.
Напрям нейро – лінгвістичного програмування (нлп) опрацювали такі вчені як, Р. .Бендлер та Дж.Гріндер, які в основу цієї концепції поклали положення про те, що змінивши власні уявлення та ставлення до подій, можна змінити і власні реакції на них. Вони запропонували п’ять рівнів нлп, та відповідно до них п’ять рівнів активної діяльності.
Вітчизняні дослідження проблеми адаптивної саморегуляції:
Також варто звернути увагу на вітчизняні дослідження проблеми адаптивної саморегуляції, яка у доробку В.І.Розова [58] розглядається як системне явище. Великим кроком до пояснення адаптивності стала теорія функціональних систем П.К.Анохіна, провідне місце в якій посідає поняття «саморегуляція», що розглядається як принцип динамічної та циклічної організації систем різного рівня, який необхідний для життєдіяльності та врівноваженості організму.
Також В .І,Розов наводить дані про системно – інформаційний (Д.І.Дубровський) та системно – особистісний (К.К.Платонов) підходи вивчення вищезгаданої проблематики. Суть інформаційного підходу визначається ідеєю саморегульованої та самоорганізованої системи, а особистісного – ідеєю довільної психосоматичної саморегуляції.
Особливе місце посідають психологічні дослідження адаптивної саморегуляції людини в екстремальних умовах, які здійснювалися в особистісному (адаптивна саморегуляція є рисою особистості), індивідуальному (виступає індивідуальною властивістю) та суб’єктивному (розуміється як суб’єктна властивість) підходах.
Велика кількість досліджень проблеми адаптивної саморегуляції було проведено в рамках медико – біологічного,філософського та фізіологічного напрямків, над якими працювали В.П.Казначеєв, П.К.Анохін, Б.Ф,Ломов, В.А.Ганзен, М.В.Садовський, В.П,Кузьмін та інші [ ]. Всі ці дослідження здійснювалися в системному підході, відповідно до якого адаптивна саморегуляція виступає багаторівневим, багатомірним та багатокомпонентним утворенням, системоутворювальним чинником якого є «корисний пристосувальний ефект».
Ряд психологів (Б.Г.Ананьєв, В.С.Мерлін, К.К.Платонов, Б.Ф.Ломов, В.М.Русалов) [60] визначили адаптивну саморегуляцію як складно організовану систему різнорівневих індивідуальних властивостей щодо ставлення особистості до конкретних вимог та умов.
На основі вищенаведених досліджень В.І.Розов [58] в своїй праці провів характеристику поняття «адаптивної саморегуляції», її механізмів, видів, етапів формування,