Адаптивна саморегуляція, за В.І.Розовим, являє собою розвиток системи біологічних та психологічних контурів регуляції, мимовільних та довільних процесів, які знаходяться в взаємодії. Недостатній розвиток чи тимчасове зниження ефективності мимовільної саморегуляції може компенсуватися довільною саморегуляцією. Адаптивна саморегуляція є одним із рівнів регуляції активності систем організму, а від її механізмів залежить психосоматичне здоров’я та ефективність різних видів діяльності.

Адаптивна саморегуляція з точки зору В.І. Розова містить три види механізмів, які знаходяться в постійній взаємодії: функціональні ( визначаються структурою біологічної організації та є ефектами нейродинамічних та біоенергетичних властивостей ); операційні ( це системи активних адаптивних дій, які спрямовані на регуляцію свого стану, ці механізми є усвідомленими та довільними); мотиваційні (містять усі рівні мотивації ).

Також в своїй роботі він виділив мимовільний та довільний види адаптаційної саморегуляції, де мимовільна виступає механізмом несвідомого психічного та здійснюється на рівні фізіологічної системи, а довільну наділив характеристиками опосередкованості та усвідомленості. Також було зазначено, що усвідомленість містить в собі такі компоненти як, усвідомлення мотиву, способів та об’єкта саморегуляції, кожний з яких представлений у свідомості в вигляді специфічних відчуттів. Довільна адаптивна саморегуляція в свою чергу поділяється на пряму та опосередковану, де об’єктом прямої виступають окремі компоненти стану та цілісний стан, а метою опосередкованої є цілеспрямована зміна та створення оптимальних умов діяльності [58].

Формування адаптаційної саморегуляції має чотири етапи та повинно бути послідовним і цілеспрямованим. На першому етапі формується мотиваційний компонент, який передбачає розуміння можливості і ступеня впливу на свій стан організму за допомогою методів саморегуляції. Другий етап – формування пізнавального компонента – спрямований на формування цілісної образної моделі, що містить уявлення про стан, адаптивну саморегуляцію та її методи та прийоми. Третій етап спрямований на формування операційно-технологічного компонента, включає в себе оволодіння конкретними способами саморегуляції та має такі підетапи: оволодіння методами саморегуляції біоенергетичного компонента стану, відповідно психофізіологічного, когнітивного, особистісного та соціального психологічних компонентів стану. Критерієм сформованості є автоматизована навичка адаптивної саморегуляції різних компонентів стану. На четвертому контрольно-оцінковому етапі відбувається оволодіння методами контролю, самоконтролю, діагностики та оцінки власного стану та рівня сформованості адаптивної саморегуляції.

В.І.Розов [60] зазначив, що форми і методи навчання адаптивної саморегуляції доцільно поділяти відповідно до біоенергетичного, психофізіологічного, когнітивного, особистісного, діяльнісного та поведінкового рівнів цілісного стану адаптивної саморегуляції. Він навів перелік цих методів, найбільш поширеними з яких: є фізичний тренінг (розвиває функціональні резерви організму, сприяє різносторонньому фізичному розвитку особистості та формує механізми біоенергетичного і фізіологічного регулювання); психосоматичний тренінг ( формує вміння регуляції на психофізіологічному рівні та включає в себе тренування за системою Йога, тренінг прогресивної м’язової релаксації, тренінг холотропного дихання, аутогенне тренування тощо); соціально-психологічний тренінг (спрямований на розвиток здатності ефективно взаємодіяти з оточенням) та психотренінг(розвиває та корегує психічні процеси і стани та формує здатність регулювати ними) [ ].

На основі вищенаведеної інформації можна сформувати певні дані щодо поняття «адаптивна саморегуляція» в контексті спортивної діяльності. Адаптивна саморегуляція виступає одним із основних чинників підвищення ефективності навчально - тренувального та змагального процесів за рахунок пристосування організму спортсмена до фізичних навантажень та адаптації факторів саморегуляції до чинників спортивної діяльності.

Розглянувши механізми адаптивної саморегуляції на різних рівнях психофізіологічного стану цілісного організму,видно, що покращити ефективність та результативність спортивної діяльності можна за допомогою методів адаптивної саморегуляції на психофізіологічному рівні, а також частково методів саморегуляції на біоенергетичному, когнітивному та особистісному рівні адаптивної саморегуляції. Біоенергетичний рівень даної проблеми, за даними праці В.І.Розова [58], включає в себе методику фізичної активності, методику спеціального харчування та методику аутофіторегуляції. Когнітивний рівень включає в себе техніку позитивного мислення, нейрон-лінгвістичне програмування, когнітивні та раціонально-емотивні техніки, а особистісний рівень та зовнішньо-опосередкований рівні включають техніки регуляції часом, гештальт-техніки, техніку поведінкового та ситуативного захисту від дії негативних чинників.

Особливу увагу слід звернути на методи адаптивної саморегуляції, які проводяться на психофізіологічному рівні, оскільки, за даними вищенаведеної праці В.І.Розова [58], на цьому рівні можна здійснити найбільш ефективний вплив на розвиток та корекцію психічних процесів та явищ, які проходять в організмі під час протікання навчально – тренувальних та змагальних видів діяльності станів. Психофізіологічний рівень адаптивної саморегуляції включає в себе такі техніки як: прогресивна м’язова релаксація, аутогенне тренування, техніки дихання, тілесно орієнтовані техніки, медитацію та психотехнологію біоуправління з біологічним зворотним зв’язком []. Розглянемо їх детальніше для розуміння механізмів формування адаптивної саморегуляції:

Психотехнологія біоуправління з біологічним зворотним зв’язком базується на процедурах, які дозволяють з мінімальною затримкою інформувати людину про її фізіологічний стан,за рахунок чого і виникає здатність їх свідомо регулювати. Ця техніка опредмечує мимовільні фізіологічні функції організму, які можуть цілеспрямовано контролюватися, та включає в себе: техніку контролю серцево-судинної системи; техніку контролю потовиділення; техніку контролю м’язової напруги; прийоми усвідомлення фізичних звичок; техніку моделі усвідомлення м’язів; техніку моделі прискореного усвідомлення; техніку усвідомлення кровообігу; техніку розслаблення за допомогою видиху; техніку процесу оптимізації навичок сну; техніку процесу вироблення несприятливості. За допомогою вищеназваних технік можна частково сприяти підвищенню ефективності спортивної діяльності [58].

Під прогресивною м’язовою релаксацією В.І.Розов розглядає довільний чи мимовільний стан спокою та розслабленості, які повністю чи частково пов’язані з м’язовим розслабленням. Цей метод розробив Е.Дексобсон на основі загальновідомого факту, що емоційна напруга веде до напруги м’язів, а заспокоєння до їх релаксації. Він умовно виділив кілька етапів засвоєння техніки прогресивної м’язової релаксації, а для зручності навчання всі м’язи тіла поділив на