Третій зал відтворює інтер'єр середньовічної друкарні із друкованим верстатом і палітурним пресом XVII століття, які були конфісковані в друкарні Ставропігійського інституту. Ці поліграфічні верстати першої половини XVII століття - єдині збережені в Україні. У збірці музею перебувають також верстати для офортів і літографії .

У виставковому залі музею експонуються книгознавчі й художні виставки.

Перед музеєм (спочатку, в 1971 році - біля церкви святого Онуфрія) встановлений пам'ятник першодрукарям (дипломна робота львівського скульптора Анатолія Галяна, випускника Львівського інституту ужиткового й декоративного мистецтва). Це тематична трифігурна композиція - друкар і підмайстри[23,c.55].

Національний музей імені Андрея Шептицького – одна з найвизначніших в Україні скарбниць пам’яток національної культури і мистецтва. Закладений 1905 року митрополитом Андреєм Шептицьким спочатку як приватна фундація за назвою «Церковний музей», а з 13 грудня 1913 року урочистим актом переданий у дар українському народові як Національний музей у Львові.

Роботу з організації музею й укомплектування збірок очолив Іларіон Свєнціцький, відомий історик, славіст і мистецтвознавець, довголітній директор музею (1905-1952)[15,c.469].

На сьогодні фонди музею налічують понад 100 тис. одиниць збереження, репрезентуючи вікові традиції розвитку українського мистецтва та національної культури.

Предметом особливої гордості є найбільша й найповніша в Україні колекція середньовічного українського сакрального мистецтва XII-XVIII століть. Це ікони, скульптура, рукописи і стародруки, декоративна різьба, металопластика та гаптовані церковні тканини. Найбільш багатогранно у збірці музею представлена ікона XIV-XVIII ст., здебільшого з теренів Західної України.

Епохи українського ренесансу та бароко представлені у творчості Івана Рутковича (Жовківський іконостас XVII ст.) і Йова Кондзелевича (Богородчанський іконостас, 1698-1703).

Вартісні пам’ятки писемної культури зосереджені у збірці рукописів та стародруків, формування якої розпочалося від часу заснування музею. Основу збірки заклали зразки, подаровані митрополитом А.Шептицьким, а її поповнення на науковій основі було продовжене професором І.Свєнціцьким. Збагатили колекцію і дари діячів культури та просвіти, духовних осіб, а також скарби із збірок Ставропігійського інституту, Львівської Греко-Католицької Митрополії та Капітули, товариства „Просвіта”, НТШ, Народного дому, Богословського наукового товариства, бібліотеки О.О. Василіян, переданих до музею після 1939 року.

Водночас у фондах музею зберігаються шедеври й таких митців європейського значення, як Пінзель, Полейовський, Філевич та інші. Дуже вартісною у колекціях є підбірка української народної та професійної гравюри XVII-XVIII ст.(близько 1000 одиниць збереження).

Розвиток українського мистецтва XIX – початку ХХ століть репрезентує збірка творів живопису художників Наддніпрянської та Західної України. Гордістю музейної колекції є низка оригінальних творів Тараса Шевченка[15,c.471].

У збірці творів XIX – поч. ХХ ст. – мистецька спадщина класиків української образотворчості К.Устияновича, Т.Копистинського, С.Васильківського, Ф.Красицького, А.Манастирського, І.Труша, О.Кульчицької, а також твори митців, чиї імена були надовго викреслені з духовної скарбниці українського народу, - М.Бойчука, М.Сосенка, Л.Ґеца, П.Холодного.

На окрему увагу заслуговують зібрання творів народного мистецтва, які формувалися уже в перші роки існування музею. Сьогодні вони налічують понад 20 тис. одиниць і представляють усі типологічні різновиди та жанри народного мистецтва, обіймаючи період XVII-XX ст. Це вироби з кераміки, кості, металу, тканини, вишивка, різьба по дереву, народний одяг, писанки, витинанки, малювання на склі.

Найкращі твори з музейних збірок представлені увазі шанувальників мистецтва у постійних експозиціях:

«Давнє українське мистецтво»

«Мистецтво XIX – початку ХХ століть»

«Українське мистецтво ХХ століття»

«Народне мистецтво»

Окрім постійних експозицій, в музеї також відбуваються тимчасові виставки. Другий корпус музею розміщений за адресою вул. Драгоманова, 42 у віллі кінця 19 ст. Власне з неї і починалася історія Національного музею. Віллу було зведено 1897-98 рр. на тодішній вулиці Мохнацького за проектом архітектора Владислава Рауша на замовлення професора Львівського університету Еміля Дуніковського. У 1911 році митрополит Андрей Шептицький купує віллу для потреб заснованого ним у 1905 році Церковного музею. 11 липня 1911 року митрополит видає акт, згідно з яким науковій фундації “Церковний музей” надавалася назва “Національний музей. Ювілейна наукова фундація галицького Митрополита Андрея Шептицького”.

Крім того, працюють музеї-філії, експозиції яких розгорнені в оселях і творчих майстернях митців:

Художньо-меморіальний музей Олекси Новаківського

Художньо-меморіальний музей Олени Кульчицької

Художньо-меморіальний музей Івана Труша

Художньо-меморіальний музей Леопольда Левицького[15,c.473].

Львів приваблює погляд мандрівника багатьма визначними скульпторів та архітекторів – надгробних пам’ятників, каплиць-усипалень, - воно належить до найкращих в Європі. Це справжній Львівський некрополь – (у перекладі з грецької – місто мертвих), що символізує в мініатюрі суспільність на західноукраїнських землях упродовж віків. Він допомагає пізнавати нелегку(насамперед для українців, які здавна жили тут і заснували Львів)історію краю, його мистецтво в довершених взірцях скульптурно-архітектурної пластики. Сьогодні, як і в минулому столітті, Личаківське кладовище є школою християнської релігії та філософії буття[18,c.7].

Личаківське кладовище розташоване у східній частині Львова, на порослому густою рослинністю пагорбі та його околицях. Воно нагадує старий парк з алеями і доріжками. Свою назву кладовище дістало від Личаківського передмістя. У писемних джерелах це місце вперше згадується 1567р., коли на ньому були поховані жертви мору(чуми). Відкриття кладовища відбулося 1786р. після оприлюднення декретів австрійського цісаря Йосифа ІІ від 1783-1784рр., згідно з якими заборонялося віддавати землі небіжчиків коло церков і костелів у мурах міста. Кладовище стає загальноміським і згодом, у 1804 та 1808 роках, розширюється.

1856р. магістрат міста доручив керівникові університетського ботанічного саду Каролю Бауерові розпланувати на кладовищі алеї і доріжки, засадити їх деревами. Після Бауера особливо багато для впорядкування кладовища зробив його наступник Титус Тхужевський, який у другій половині ХІХ ст. працював тут адміністратором. Він же поділив земельний простір кладовища на поля для могил і встановив