З інших повідомлень про Галич є ще згадка 1098 р. з Києво-Печерського патерика, 1126 р. - з твору Яна Длугоша, 1138 р. - з «Великої хроніки про Польщу, Русь і їх сусідів ХІ-ХІІІ ст.», 1141 р. - з Літопису Руського.

Крім цього, з археологічних досліджень відомо, що на землях майбутнього княжого Галича люди жили від часів палеоліту, бронзового і залізного віків до розселення відомих історичній науці племен І тис. н.е. Тут до виникнення слов'янського (найвірогідніше, хорватського) городища існували поселення таких культур: трипіль-ської, шнурової кераміки, голіградської, комарівської, карпатських курганів та інших.

Дана територія привертала людей завдяки своєму вигідному географічному положенню. Межиріччя Лукви і Лімниці мало чудові родючі ґрунти. У навколишніх лісах з боку Пітрича, Чешибісів, Сільця та у лісі Діброва водилось багато диких звірів. У названих вище ріках, а ще у повноводному на той час Дністрі, було достатньо риби. Через це саме тут скупчувалось і швидко розросталось населення. У часи родового ладу, коли не було загрози міжплемінних воєн і нападу чужинців, люди мирно освоювали рівнини і побережжя рік. Коли ж родовий лад почав розпадатись, а перенаселені племена почали рухатись у пошуках нових земель, виникла потреба подумати про оборону. Саме тоді, очевидно, прагаличани облюбували собі високу Крилоську гору, яка і стала в майбутньому центром княжої столиці. Не виключено, що уже тоді вона називалась Крилісом, тобто горою, вкритою лісом, де переховувались люди від нападників, на відміну від кількох Лисих (з голими верхівками) гір, розташованих у галицькій околиці. Цікаво, що спочатку поселення на Крилосі (Крийлісі) могло і не бути. Тут, без сумніву, знаходилось капище для поклоніння язичницьким богам. Коли ж на ці землі прийшли хорвати, носії культури карпатських курганів, вони перетворили західну частину гори, тобто ту, яка була найвищою, на місце поховань знатних соплемінників. Саме там, у місцевості, яка за Л. Чаковським, названа Кочків (а не Качків, як прийнято вживати зараз), археологи виявили кілька курганів, серед яких найвищою і найважливішою була Галичина (Галицина) могила - останнє пристановище засновника Галича

Про історію галицьких земель у ІХ-Х ст. відомо чимало. І все ж останнім часом більшість вчених визнає існування тут держави Білої Хорватії зі столицею Краковом та іншими великими містами: Червенем, Перемишлем, Галичем, Теребовлем. У другій половині X ст. її північно-західні землі захопили правителі Великої Польщі, центр якої розмістився у місті Гнєзно, а так звані «червенські міста» приєднала до себе Русь. У літописі є про це коротке повідомлення: «У рік 981 пішов Володимир до Ляхів і зайняв городи їх - Перемишль, Червен та інші городи, які є й до сьогодні під Руссю». Найвірогідніше, галицькі землі згаданий похід обминув, але через деякий час Володимир Великий організував другий похід, який спрямував на ще не завойовані землі Білої Хорватії, де головним містом був Галич. Відносно нього теж є скупий запис: «У рік 993 ходив Володимир на хорватів». Про наслідки походу літописець мовчить, однак це не завадило багатьом дослідникам стверджувати, що галицькі землі усе ж було завойовано і приєднано до руських. Від повного поневолення наш край врятували печеніги, що з'явились на кордонах київських земель. Вони не мали на меті воювати з Києвом, а з'явились біля нього тільки, щоб завернути Володимира з хорватської війни. Очевидно, між хорватами і печенігами була якась домовленість про взаємну підтримку проти Русі. Це на київського князя подіяло - другого походу на Галич він не робив. Це підтверджує інформація про Галич з Києво-Печерського патерика від 1098 p., про яку згадувалось вище. У ній йшлося про те, що під час війни київського князя Свято-слава Ізяславовича з князями Володарем і Васильком припинився підвіз солі до Києва із Прикарпаття: «И не пустиши гостей из Галича, ни людей от Перемьішли, и не бьість соли во всей Русской земли». Цікаво, що всі дослідники звертали увагу на повідомлення про постачання солі з наших країв і зовсім ігнорували саму побудову повідомлення в історичному джерелі. Адже у ньому чітко означений статус незалежності Галича від Києва наприкінці XI ст.: не пустили гостей з Галича і людей із Перемишля, який ще з 981 р. був при-єднаний до Русі. Отож помітно, що жителі цього міста вважалися людьми, громадянами держави, тоді як мешканці Галича - гостями, тобто чужими для неї.[22, с.56]

Найбільшого розквіту Галич досяг у часи правління Ярослава Осмомисла. Зазначимо, що це за його батька на Золотому Тоці почалось спорудження нового княжого палацу, який був оздоблений фресками і мозаїкою, і разом з новою двірцевою церквою творив прекрасний архітектурний ансамбль. У Монастирській частині дитинця, тобто там, де за хорватських часів знаходилось требище, за часів Осмомисла зводиться кафедральний Успенський собор, який ознаменував заснування у Галичі єпископства.

Крім цього, у зв'язку з ростом населення, місто значно розширює свою територію. Наприкінці XII ст. його межа проходили за лінією по великому галицькому колу від пристані і двору Судислава через Пітрич, Чешибіси, де був монастир біля Духової криниці, укріплене городище Камінне, у сілецькому лісі Городищі| Викторів з Покровським монастирем, Галицьку браму у Брині, монастир у Соколі і