Велике значення для організації виробництва конкурентноспроможного туристичного продукту для області мають пам’ятки оборонної архітектури – фортеці, замки. Вони поділяються на збережені, частково збережені й майже втрачені оборонні споруди, проте є можливість їх використання для розміщення в них функціональних груп приміщень закладів відпочинку й туризму, за підходом О.В. Лесика.

Зокрема, до класу А відносимо замки і фортеці, придатні для використання під історико-архітектурні заповідники та музеї; до класу Б – під заклади відпочинку й туризму (тематичні готелі, лицарські ресторани, анімаційні театри-скансени); до класу В – для часткового туристично-краєзнавчого використання (з відведенням окремих приміщень під мініготелі чи таверни); до класу Г – для туристично-краєзнавчого впорядкування, що сприятиме їх фізичному збереженню й охороні історичного ландшафту. Таким чином, замки класів Б та В безпосередньо можна використовувати під туристичні заклади, а всі інші пам’ятки є суто пізнавально-екскурсійними туристичними об’єктами.

У Тернопільській області переважають оборонні споруди В класу, тобто для часткового туристично-краєзнавчого використання. Ця ситуація поясню-ється, перш за все, значною зруйнованістю об’єктів. Ті ж з них, які знаходяться в кращому стані, віднесено до груп А та Б, чотири об’єкти – до групи Г, бо вони мають певне господарське призначення, яке сприяє їх фізичному збереженню [31].

Це однією досить важливою для використання в туризмі підгрупою історико-культурних ресурсів являються українські дерев’яні храми. Це прекрасні автентичні пам’ятки, в яких найбільше виражені національні риси архітектури, часто не мають аналогів у світі, відомі лише обмеженому колу фахівців та аматорів, залишаючись поза увагою внутрішнього туризму. Використання об’єктів дерев’яного зодчества необхідне для формування власне національного туристичного продукту.

Тернопільська область досить добре забезпечена дерев’яними храмами, особливо Бережанський, Борщівський, Гусятинський, Збаразький, Зборівський, Монастириський, Підгаєцький та Чортківський райони [10].

Отже, Тернопільська область багата на історико-культурні ресурси, які можуть використовуватись в цілях туризму як об’єкти для різноманітних видів туризму: дитячого, молодіжного, сімейного, для осіб похилого віку, для інвалідів, культурно-пізнавального, релігійного, пригодницького, самодіяль-ного тощо (згідно ст. 4 Закону України «Про туризм»). Таким чином область може забезпечити досить якісну туристичну пропозицію в розрізі екскурсійних програм для різних категорій населення та вікових груп, за умови впорядкування та реставрації існуючих об’єктів.

Історико-культурні об’єкти приваблюють туристів незалежно від пори року, що має неабияке значення для активізації рекреаційної діяльності [31].

РОЗДІЛ II

Історично-хронологічна характеристика Бучацького краю

1.1. Від найдавніших часів до першої письмової згадки

Неписана історія міста сягає сивої давнини. На Федір-горі під час археологічних розкопок ( р.) знайшли кам’яні долота і тесла зі старанно зашліфованою поверхнею. Такий інвентар – типовий для племен культури лінійно-стрічкової кераміки (VI – III тис. до н.е.). На березі Стрипи виявлено залишки двох поселень ранніх племен трипільської культури та поховання бронзового віку [2].

Назва міста походить від старослов’янського слова «буча» – в значенні «вода напровесні, і глибінь», що досить точно відображає навколишній ландшафт. Та є й інша версія. Кажуть, татарською мовою бучач – це яма. Якщо глянути на місто з замкової гори, то в цю гіпотезу дуже просто повірити [17].

Про час заснування Бучача існують розбіжні думки науковців: 1260 або 1397 р. На території міста знаходилося давнє слов’янське поселення, що до 1340 р. входило до складу Галицько-Волинського князівства. Наприкінці XIV ст., внаслідок тривалої боротьби між Польщею і Литвою, Східну Галичину (в тому числі Бучач) захопили поляки.

Перша письмова згадка про місто датується 1397 р. Тоді Бучач належав литовським магнатам Бучацьким (гербу Абданк), які прославилися при захисті Галицької Русі і Поділля від кримських татар. Михайло Бучацький був галицьким старостою, Іван – подільським воєводою, Яків (останній нащадок цього роду) – єпископом кам’янецьким, холмським і полоцьким. Бучацькі правили містом до кінця XVI ст., відтак – Гольські, а з 1632 р. – Потоцькі (гербу Пилява) [28].

1.2. Одержання Магдебурзького права, окупація турками та поляками

1515 р. місто отримало Магдебурзьке право.

З 1558 р. тут двічі на рік проводилися ярмарки, а щотижня в четвер – торги. Слава про якість виробів ремісників Бучача, розноситься по всьому Поділлю. Більшість міщан займалися ремеслами і рільництвом. Вони відробляли панщину, сплачували десятину, виконували різні повинності.

В створенні і різноманітності архітектурної зовнішності Бучача більш відзначились Потоцькі. У 1580 р. було закінчене будівництво замку, а 1610 р. зведено муровану церкву Св. Миколая. Під стінами замку неодноразово велися бої. У вересні 1648 р. замком оволоділо козацьке військо. В 1655 і 1667 рр. фортецю намагалися захопити кримські татари, але зазнали невдачі. Відступаючи, вони спалили місто.

Навесні 1672 р. гетьман Петро Дорошенко разом із турецьким султаном Мохаммедом IV відбили у поляків Кам’янець-Подільський і Бучач. 18 жовтня 1672 р. у Бучачі під деревом «Золота Липа», яке збереглося при дорозі на Соколів, був підписаний мирний договір між Туреччиною та Польщею. Кордон пройшов по річці Стрипа і поділяв місто на дві частини – східну (турецьку) і західну (польську). Окупація Бучача турками тривала 11 років. У листопаді 1683 р. поляки здобули перемогу над турками під Хотином, і статті Бучацького договору втратили силу [6].

Польський король Ян III Собєський відвідав Бучач 1683 р. (очевидно до «Віденської відсічі» 12 вересня). У місті пам’ятають про «Джерело Собєсь-кого». На опорній стіні була