При санітарній оцінці родовищ лікувальних грязей (водойми або торфовища) спеціальних нормативів немає, а загальні вимоги, які ставляться до вод питного і культурно-побутового призначення, для оцінки грязьових водойм в ряді випадків не прийнятні. Так, запах сірководню і навіть гнійний запах, пов’язаний із закономірними процесами сульфатредукції і розкладу органічних залишок для багатьох грязьових водойм, є позитивним моментом. Реакція середовища у воді може змінюватись від 2,5 до 10, якщо це зумовлено іонним складом грязьового розчину і озерної води. Сухий залишок, який залежить від різновиду грязі, досягає 300 г/л і більше. Розчинений кисень у воді родовищ сульфідних грязей взагалі може бути відсутнім. Біохімічна потреба в кисні може значно перевищувати допустиму для питних вод межу (6 мг/л) за рахунок формування корисної для перетворювальних процесів біомаси. Тому перераховані критерії оцінки, прийняті для питних вод, можуть бути використані при вивченні санітарного стану грязьових водойм тільки в комплексі з аналізом умов водно-сольового і біологічного режимів. Одночасно з цим інші показники складу вод питного і культурно-побутового призначення (вміст отруйних речовин і важких металів, бактеріологічні показники, радіоактивність) щодо розробки спеціальних нормативів можуть бути використані при санітарній оцінці родовищ лікувальних грязей [28, c. 143].

3.2. Проблеми та перспективи розвитку грязе- та озокеритолікування

В Україні санаторно-курортна справа є одним з найдавніших видів рекреації. З ХІХ ст. відомі кліматичні курорти Південного узбережжя Криму, бальнеологічні курорти Передкарпаття та Закарпаття, Поділля, Полтавщини, грязьові курорти Криму та Одещини, які зазнали особливого розвитку у ХХ ст. Так, перші заклади в Україні, які почали функціонувати, використовуючи грязі для лікування, виникли у Шклі (1576), Саках (1799), Трускавці (1827), Одесі (1829), БерМінВодах (1862), Моршині (1877), на узбережжі Куяльницького лиману (1833).

Система санаторно-курортних закладів розвивалась в межах державної системи охорони здоров’я, її послуги були соціально орієнтованими і достатньо дешевими для громадян (за рахунок фонду соціального страхування та інших джерел фінансування). Але недостатньо розвинена матеріально-технічна база галузі, її низька пропускна спроможність і застаріле обладнання робила санаторно-курортні заклади важкодоступними для більшості населення. Тому в період розвитку масового туризму в країні (1960-1980-ті рр.) курорти, особливо кліматичні, заповнювались неорганізованими відпочиваючими, які користувались переважно приватним житлом. Така традиція масової рекреації сформувала в основних курортно-рекреаційних зонах достатньо розвинений ринок пропозиції послуг розміщення на основі приватного житла.

В ринкових умовах сьогодення санаторно-курортна справа в Україні зазнає структурних змін. В першу чергу вони торкнулися організаційно-управлінських засад: зростаюча комерціалізація діяльності, вихід на ринок санаторно-курортної пропозиції, подальша сегментація даного ринку відповідно до змін попиту обумовили зміну форм власності (зокрема, розширилась колективна та приватна складові) та управлінської структури.

Санаторно-курортна справа в Україні спирається на діючий Закон України «Про курорти», прийнятий у жовтні 2006 р., та відповідну нормативно-правову базу, яка регламентує діяльність даної сфери, забезпечуючи доступність санаторно-курортного лікування для всіх громадян, і в першу чергу для інвалідів, ветеранів війни і праці, учасників бойових дій, громадян, які постраждали внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС, дітей, хворих на туберкульоз тощо, економне та раціональне використання природних лікувальних ресурсів та їх охорону [36].

Все це стосується і курортно-рекреаційної системи Українських Карпат. Та не зважаючи на це є потреби в удосконаленні цієї системи. Насамперед слід сказати про те, що грязе- та озокеритолікування потребує значних інвестицій як з боку держави так і з боку зацікавлених осіб. Адже, лікувальне устаткування потребує постійного оновлення, модернізації, а на деяких курортах (Черче) воно застаріле. Також кошти потрібні для облаштування територій навколо лікувальних закладів.

Певних змін та вдосконалення потребує система розподілу путівок та можливості отримання лікувальних послуг без придбання путівки (поширення курсівок, можливість проживання в приватному секторі). На мою думку потрібно, щоб ці процеси коригувала держава, бо на сьогодні це є проблемою рекреантів. Держава повинна впливати і на цінову політику. Адже незначний відсоток путівок розповсюджується через систему соціального страхування і в теперішніх умовах середньостатистична людина не може придбати путівки за визначеними цінами.

На деяких курортах (Черче) присутня невиправдано велика частка фізичної праці з баку обслуговуючого персоналу. Та цього можна уникнути облаштувавши автоматичне постачання грязі до місця приймання процедури.

Щодо озокериту, то його транспортування від родовища до курорту повинно бути якомога коротшим у часі. Це пов’язано зі зниженням, при перевезенні, його лікувальних властивостей. Доцільно було б спорудження оздоровчого закладу у безпосередній близькості до родовища. Також проблема полягає у вичерпності ресурсів озокериту. Єдиним родовищем яке функціонує в Українських Карпатах є Бориславське, хоча в Івано-Франківській області відомі і Старунське і Дзвиняцьке родовища, які на сьогодні є законсервовані. В майбутньому їх розробка є перспективною.

Для курортів доцільним та необхідним є поєднання природно-рекреаційних ресурсів та історико-культурних. Прикладом може слугувати Трускавець, де відпочиваючі можуть відвідати музеї та ознайомитись і з архітектурними пам’ятками. На курорті Черче до кінця 1980-х рр. існувала вілла «Богданівка», яку вдячні селяни збудували для Богдана Лепкого, який приїжджав сюди з сім’єю на лікування. Та вілла була зруйнована і на її місці стоїть пам’ятний знак. Доцільним було б відновити пам’ятку історії.

Отже, грязе- та озокеритолікування потребує значної уваги та інвестицій. Лише за таких умов ця галузь курортної справи може