Перша назва озокериту було «орокеріт», що означає «гірський віск» і походила від грецького слова «oros» – гора. Мінералогічний назву «озокерит» в 1833 р. було запропоновано Глокером, який і відкрив його у Молдові.

Родовища озокериту на земній кулі порівняно рідкісні. За кордоном є незначні його родовища в США (штат Юта), Румунії, Франції, Іспанії, Італії (Болонья), Угорщині, Китаї, Африці та Єгипті. Ці родовища, внаслідок малих запасів і низької якості озокериту, майже не експлуатуються [1, c. 6].

Про озокерит Східних Карпат вперше згадується в у 1791 р., як про затверділу бітумінозну субстанцію, яка під дією температури стає м’якою і, крім того, горить. У 1810 р. Австрійське законодавство вважало озокерит корисною копалиною і охороняло. 1855 р. у Бориславському родовищі було видобуто 500 т озокериту [33, c. 284].

Щодо хімічних властивостей, то озокерит представляє собою воскоподібний продукт нафтового походження і складається з семи вуглеводів різної молекулярної ваги, які відрізняються за своїм хімічним складом і фізичними властивостями. В озокериті присутні, в невеликій кількості ароматичні сполуки, а також гази – метан, пропан, бутан, етан та інші.

Озокерит за своєю консистенції нагадує віск і колір його залежить від кількості смол, які у ньому містяться. Сорти, які містять незначну кількість смоли можуть бути жовтого кольору. Є різні перехідні відтінки озокериту аж до чорного кольору. Медичний озокерит, що випускається за новою технологією, має темно-коричневий колір.

Продукт розчиняється у різних смолах, бензині, нафті, бензолі, хлороформі і не розчинний у воді. Його змішують у визначених пропорціях з тваринними і рослинними жирами, а також з парафіном. Шляхом впливу на озокерит сірчаної кислоти в гарячому стані отримують церезин, що володіє цінними фізичними і хімічними властивостями. Встановлено, що церезин здатний утворювати на поверхні предметів непроникну для води, газів, кислот і лугів полівку. Ця його особливість використовується в народному господарстві [7, c. 6]. Церезин сприятливо діє на шкіру, добре проникає в поверхневі шари шкіри, у зв’язку з чим застосовується в парфумерній промисловості для виготовлення кремів.

Проведені хімічні дослідження показали, що в озокериті присутні 84,4–86,1 % вуглеводу і 13,7–15,3 % водню. При сухій перегонці у продукті виявлено: бензин – 3,67 %, керосин – 5,6–25,6 %, парафін – 56,8–82,3 %, смола – 2 %, гази і кокс – 6 %. Озокерит має дрібнокристалічну структуру, чим і можна пояснити його здатність добре розчинятися в маслах і міцно їх утримувати, створюючи при цьому однорідну стійку композицію.

Хімічний склад озокериту наступний: церезин – 9–80 %, парафін – 3–7 %, мінеральні масла – 1–2 %, нафтові смоли – 8–10 %, асфальтени – 0,5–5 %, механічні домішки – 3–8 %. При аналізі золи виявлені: сірка, залізо, натрій, калій, азот. Основним показником для характеристики озокериту слід вважати температуру плавлення. Температура плавлення таких смолистих речовин, як озокерит, фактично є температурою плавлення, характерною тільки для якоїсь певної частини цієї речовини і становить 51 – 72°С [19, c. 16].

1.3. Родовища лікувальних грязей і озокериту

Ресурсами грязелікування в регіоні є торф’яні грязі Немирівського, Великолюбінського, Моршинського родовищ у Львівській та Черченськго – у Івано-Франківській областях. У цих родовищах містяться 1402 тис. м3 торф’яних лікувальних грязей. Запаси лікувальних грязей в регіоні повністю забезпечують теперішні і перспективні потреби функціонуючих на їх базі санаторно-курортних установ.

За своїм віком моршинська грязь належить до молодих алювіальних утворень, коли в околицях Моршина переважали мішані ліси з перевагою ялини та бука. Гетеротрофічна мікрофлора грязі якісно і кількісно відповідає бактеріям, які є у ґрунті. Як у материковій, так і в водній грязі патогенних аеробних мікроорганізмів немає. Антибактеріальні властивості моршинської грязі щодо грибків, стафілококів та інших бактерій низькі. Вивчаючи хімічні властивості пелоїдів було встановлено, що вона є високомінералізованим, добре розкладеним торфом (питома вага – 1,14 г/см3, вологомісткість – 71 %). Водна витяжка грязі має кислу реакцію (pH 5) і незначну кількість розчинених речовин. Ступінь розкладу грязі – до 78 %, що свідчить про її високу якість.

Основними мінеральними складовими частинами грязі є кремнієвий ангідрит, окис заліза, алюміній, які становлять близько 50 % маси її сухих речовин; основними органічними речовинами є лігніно-гумусовий комплекс, цукри, клітковина, каротиноподібні речовини. Біологічно активними органічними компонентами є й гумінові амінні основи і низькомолекулярні жирні кислоти. Неабияке значення в лікувальній дії грязі мають, виявлені в ній, масляна, оцтова та особливо мурашина кислоти [4, c. 23].

За хімічним складом основних компонентів розчин моршинської грязі Лисовицького родовища належить до сульфатно-гідрокарбонатно-хлоридо-магнієво-кальцієвого типу із значним вмістом натрію і мінералізацією від 0,35 до 0,8 г/л, Пилівського родовища – до хлоридно-гідрокарбонатно-натрієвого типу із значним вмістом сульфатів, кальцію і мінералізацією 0,35 г/л.

Торфові грязі курортів Любіть Великий, Немирів та Черче складом і якістю подібні до моршинської грязі, але вони мають і деякі істотні відмінності. Щодо хімічного складу рідкої фази лікувальних торфових грязей Прикарпаття, то встановле-но, що грязі курорту Любінь Великий на-лежать до сульфатно-кальцієво-натрієвого типу, курорту Немирів – до сульфатно-кальцієво-магнієвого, курорту Черче – сульфатно-кальцієвого.

Одержані під час дослідження дані про мінераліза-цію і концентрацію основних макрокомпонентів торфо-вих розчинів дають змогу віднести грязі курортів Любінь Великий, Немирів і Черче – до мінералізованих. У рідкій фазі цих і грязей виявлено ряд біологічно активних органічних ре-човин: гумінові й низькомолекулярні жирні кислоти, що редукують цукри,