Західна Україна охоплює територію 4 областей -Закарпатської, Івано-Франківської, Львівської, Чернівецької, що складають Карпатський туристичний регіон.
Початок освоєння рекреаційних .ресурсів краю відно-ситься до середини XIX ст., коли в ході пошуку нафтових родовищ І соляних покладів були відкриті перші лікувальні джерела.
Регіон відзначається специфічним поєднанням ресурс-них факторів, що дозволяють організувати літній і зимовий відпочинок, сприяють розвитку туризму і гірськолижного спорту. Тут освоєно понад 10 гірськолижних трас (Славсь-ке, Подобовець, Ворохта, Рахів та ін.). Регіон має мальовни-чу природу, своєрідні пам'ятки.
Внутрішній історико-географічний поділ: Галичина Буковина і Закарпаття.
-4*4. Туристичні ресурси історичної Галичшш
Історична Галичина охоплює територію нинішніх Іва-но-Франківської, Львівської областей, а також Жешувсько-го та більшої частини Краківського воєводств Польщі.
Наприкінці X ст. Галичина увійшла до складу Київської Русі. Після розпаду Київської держави на цих землях утво-рились удільні князівства з центрами у Звенигороді, Пере-мишлі, Теребовлі, де правили онуки Ярослава Мудрого -Василько, Володар, Рюрик Ростиславичі. Син Володаря Во-лодимирко в 1141 р. об'єднав ці князівства під своєю вла-дою і зробив своєю столицею Галич (відтоді край здобув назву Галичина).
Галицьке боярство було значною політичною силою. Його впливовість пояснюється тим, що в цих землях про-тягом чотирьох поколінь правила одна династія, князівська дружина не поповнювалася за рахунок чужинців, а пред-ставники місцевих боярських родин незмінно займали ви-сокі посади. Галицькі бояри жили в укріплених замках і ма-ли свої власні дружини.
В Галицькій Русі рано сформувалися міські громади внаслідок розвитку ремесел і торговельних стосунків із Західною Європою.
В період князювання сина Володимирка Ярослава Ос-момисла (1153-1187) територія Галицького князівства включала землі Прикарпаття, пониззя Дністра, Прута, Се-рета, аж до Чорного моря і гирла Дунаю. Князь підтриму-вав добросусідські відносини з угорським і німецьким пра-вителями. В 1165 р. він визнав ленну залежність від імператора Фрідріха Барбароси.
Ярослав встановив тісні зв'язки з Візантією, дозволяю-чи собі навіть втручатися в її внутрішні справи. В 1160-х роках він надав притулок у Галичі Андроніку Комишу, допомагаючи йому воювати з візантійським імператором Мануїлом І, хоча пізніше відновив з останнім дружні сто-сунки.
Ярослав Осмомисл був наймогутнішим серед князів південно-західної частини руських земель. Після нього на князівство був посаджений його син Володимир. На грунті сімейних перипетій ускладнилися стосунки Володимира з боярами аж до відкритого конфлікту, що змусив князя шу-кати військової підтримки угорського короля. Бела Ш не відмовив князю, але, з'явившись у 1188 р. в Галичі, за зго-дою частини боярства проголосив себе королем Галичини,
ув язнивши Володимира І призначивши намісником свого сина Андрія. Це була перша, але не остання спроба інозем-ної окупації Галичини.
Володимир звернувся по допомогу до свого сюзерена Фрідріха І, який переадресував його прохання своєму васа-лу Казимиру Краківському. Останній допоміг Володимиру повернути Галич, залишений угорцями, після чого Володи-мир продовжував правити до 1199 р. Він не залишив по собі наступника, і династія Ростиславичів, що правила в га-лицьких землях понад 100 років (1084-1199), припинила своє існування.
В 1199 р. волинський князь Роман об'єднав Галичину з Волинню, спираючись у боротьбі проти галицького боярст-ва на міщанство.
Після смерті Романа в 1205 р. бояри запросили на правління до Галича Ігоревичів, потім — угорців, і знову Ігоревичів..
Ситуацією в Галичині скористалися краківський князь Лешко і угорський король Андрій II, до яких звернулись по допомогу Романовичі. В 1215 р. ці правителі з'єднали шлю-бом своїх дітей — дочку Лешка Соломонію, і сина Андрія II Каломана, якому віддали Галичину. Цей союз виявився нестійким, і Лешко в 1218 р. викликав із Новгорода до Га-лича свого родича князя Мстислава Удалого, який зробив 8 спроб відвоювати Галичину у Андрія II. Зрештою він од-ружив свою дочку з угорським королевичем Андрієм, віддавши йому Перемишль, а в 1224 р. зрікся престолу на користь зятя і невдовзі помер.
У 1230 р. Данило Романович вступив у боротьбу за Га-личину і в 1245 здобув перемогу. В його правління Галиць-ка держава стала великою і багатою країною.
Після смерті Данила галицьким князем був його син Лев (1264-1301), який переніс княжу столицю у Львів, за-снований його батьком і названий Данилом на честь сина.
Наступним правителем у галицьких землях був син Льва Даниловича Юрій І (1301-1315), який повернув сто-лицю до старовинного Володимира на Волині. Він, як і йо-го дід, мав королівський титул, іменуючись «королем Русі, князем Лодомерії».
Серед місцевої інтелігенції набули поширення москво-фільські настрої.
В 1861 р. новою австрійською конституцією передбаче-но автономію цих територій, які управлялися власним сей-мом, хоча переважна більшість депутатів були поляками.
У середовищі уніатських священиків наростає незгода з латинізацією місцевої церкви, що і в релігійній сфері при-зводить до посилення московського впливу.
На противагу цим тенденціям молоді представники га-лицької інтелігенції стали групуватися навколо національ-них товариств і об'єднань. Так, у 1873 р. було засновано На-укове товариство імені Т. Шевченка (НТШ), яке об'єднало наукову громадськість з усієї України. В 1885 р. виникло політичне товариство «Народна Рада», що виступало за відокремлення української частини Галичини від польської.
Розвиток національного руху на території Галичини мав своїм наслідком серйозні завоювання, зокрема, в куль-турно-освітній сфері. Так, у 1914 р. тут діяло 6 державних і 15 приватних українських гімназій, понад 3 тис. україн-ських народних шкіл.
Події Першої світової війни в галицьких землях були фоном, на якому розгорталися бурхливі політичні події. Найбільш значимим їх наслідком стало проголошення 9 ли-стопада 1918 р. Західноукраїнської народної республіки (ЗУНР). 1 грудня 1918 р. у Фастові між Директорією і де-легацією ЗУНР було укладено договір про
