Зрозуміло, що підтримка є повноцінною у тому разі, коли держава виступає безпосереднім власником під-приємства й несе всі зобов'язання щодо його економічної діяльності. В більшості випадків держава виконує функції власника на рівні своїх муніципальних органів.

Слід зважати й на інший важливий аспект державного володіння фізкультурно-спортивними підприємствами. Через мережу власних підприємств держава може ефективно реалізовувати свою політику у сфері фізичної культури і спорту. За допомогою системи юридичного та економічного регулювання вона може спрямовувати діяльність підпорядкованих їй фізкультурно-спортивних підприємств на досягнення суспільнозначущих результатів: зміцнення здоров'я громадян та утвердження здорового способу життя; піднесення престижу країни на міжнародній арені тощо.

Типовою країною з досить розвиненою державною власністю у сфері фізичної культури і спорту є Франція: державі належить майже 80 % спортивних споруд. Вона повністю відповідає за їх будівництво та експлуатацію. Як у Франції, так і в інших розвинених країнах держава забезпечує власним фізкультурно-спортивним підприємством розширене відтворення не тільки матеріально-технічної бази, а й робочої сили. За рахунок муніципалітетів утримуються кваліфіковані фахівці підприємств. Приміром, у структурі муніципалітету фінського міста Порі існує відділ фізичної культури. «Функціонерів» у ньому в небагато — до 10 чоловік. Решта фахівців, роботу яких і оплачує місто, працюють безпосередньо на спортивних об'єктах, що належать муніципальній владі. У міському і палаці спорту, наприклад, працюють 10 таких фахівців. Держава, звичайно, не вимагає від своїх підприємств дотримання режиму самофінансування. У 1988 р. економічні показники того ж палацу спорту в Порі були такими: доходи — 470 000 марок, витрати — 3 133 691.

Таким чином, реалізуючи своє право власності, держава виступає одним з впливових суб'єктів підприємницької діяльності у сфері фізичної культури і спорту. До групи недержавних підприємств відносять фізкуль-турно-спортивні підприємства, що мають статус комер-ційних організацій. Ними можуть бути фізкультурно-оздо-ровчі та спортивно-видовищні підприємства.

Зарубіжні фахівці розглядають три основних види не-державної власності у сфері фізкультурно-спортивного біз-несу: 1) особиста (індивідуальна чи групова); 2) корпо-ративна; 3) акціонерна.

Особиста власність найбільш поширена у професіональному спорті США. В американських наукових виданнях навіть наведено класифікацію власників професіональних клубів. Науковці виділяють чотири типи осіб, які володі-ють клубами. До першого відносять тих, хто знає, розуміє, любить спорт і сам керує командою. Другий тип об'єднує власників, для яких спортивний бізнес став побічним чи допоміжним. Це промисловці, керівники телекомпаній і видавницьких концернів. У США до них належать член ради одного з найбільших у світі автомобільного концерну «Форд мотор компаніє У. Форд (футбольна команда «Дет-ройт Лайонс»), пивний король — глава фірми «Анхойзер-Буш» А. Буш (бейсбольна команда «Сант Луіс Кардинале»), власник телекомпанії Ті-Бі-Ес Т. Тернер (баскетбольна команда «Атланта Хоукс», бейсбольна команда «Атланта Брейвс») та ін.

До третього типу відносять бізнесменів, які, маючи сот-ні мільйонів доларів, хочуть бути на видноті. У країні сотні тисяч підприємців та бізнесменів, а власник фут-больної чи баскетбольної команди у місті — один. Він пос-тійно на видноті. З ним намагаються познайомитись дер-жавні та політичні діячі. Для багатьох з них цей фактор має не менше значення, ніж отримання прибутку.

Четвертий тип — особи, що хочуть придбати команду з метою наживи. «Власник професіональної спортивної коман-ди — це антрепренер, первинною метою якого є отримання прибутку», — відзначає американський соціолог Б. Макферсон. Більшість серед цієї категорії власників складають бізнесмени місцевого та регіонального рівнів. До цієї ж кате-горії відносять і таких власників, які купують команду і розраховують отримати зиск від її продажу. Для таких спо-дівань вони мають всі підстави, бо вартість професіо-нальних команд постійно зростає. Так, хокейну команду «Лос-Анджелес Кінгз» було придбано у 1961 р. за 2 млн, у 1979 р. продано за 8 млн, а нині оцінюють у 60 — 70 млн доларів.

Про масштаби збільшення особистої власності у професіо-нальному спорті СІЛА свідчить той факт, що у бейсбольній, баскетбольній, футбольній, хокейній лігах та в лізі з сокеру діють понад 150 власників та співвласників команд.

Меншою мірою особиста власність характерна для фіз-культурно-спортивного підприємництва Західної Європи.

Найчастіше вона зустрічається у професіональному футболі Італії та Франції. Особисте володіння фізкультурно-спортивним підприємством має для футболу як позитивні, так і негативні наслідки. З одного боку, багатий бізнесмен гарантує підприємству стабільне фінансове положення, розширене відтворення матеріально-технічної бази та робо-чої сили. Наприклад, італійський футбольний клуб «АК Мілан», яким фактично володіє раніше згаданий Берлусконі, має річний обіг 80 млн німецьких марок. Водночас, не менш відомий німецький клуб «Байерн Мюнхен», що вважають у Німеччині досить «багатим», проте не є осо-бистою власністю, має обіг розміром всього 20 млн марок.

З іншого боку, власники клубів (за винятком тих, що відносяться до першого типу) головною метою свого воло-діння мають не спортивні показники, а прибуток або власний престиж. Тому їх дії, спрямовані на досягнення своєї мети (купівля гравців «зірок», маніпулювання тре-нерським складом тощо), можуть вступати у протиріччя зі спортивними принципами функціонування команди. Таке припущення має певні підстави, про що свідчить досить часта заміна тренерів у командах професіональних ліг США. Президент баскетбольної команди «Бостон Селтикс» Р. Ауербах пояснює причину цього тим, що багато власників команд відчувають, що коли команда не в змозі перемагати, то потрібно замінити тренера, щоб не зменшився доход від продажу квитків. Президент іншої команди «Атланта Хоукс» С. Кастен вважає, що після двох років роботи в професіональному баскетболі