КОСІВ - МІСТО ІСТОРИЧНЕ

(Урбаністичний нарис)

ЗМІСТ

Передмова

Розділ І. Історична довідка

Розділ ІІ. Містобудівна спадщина

1. Просторова структура міста

2. Найдавніші культурні комплекси

3. Манастирі

4. Жупа та баня (копальня і варильня соли)

5. Середмістя

6. Форталіція

7. Жидівський цвинтар

8. Ансамблі світських церков

9.Природо лікувальний заклад Аполінарія Тарнавського

10. Літнище над Гуком

Розділ ІІІ. Охорона містобудівної спадщини

1. Охорона "пасивна" та "дійова"

2. Питання охорони в просторовому плянуванні

3. Реалізація завдань охорони

Примітки

Реєстр пам’яткових об’єктів Косова (з мапою)

ПЕРЕДМОВА

Згідно з постановою Кабінету Міністрів від 26 липня 2001 р. №878 "Про затвердження Списку історичних населених місць України" Косів одержав статус історичного міста Кабінет Міністрів України. Про затвердження списку історичних населених місць України. Постанова від 26 липня 2001 р. № 878 Київ. „Урядовий кур’єр” 2001, 9 серпня..

Річ певна, підставою такого визнання став не лише вік Косова, але й, що найважливіше, - чимала кількість матеріяльних свідоцтв його розвитку, насамперед ціла просторова структура міста та її окремі елементи – історичні містобудівні комплекси. У поєднанні з багатим природним довкіллям вони являють собою дуже велику історично-культурну вартість. Про ці неоціненні скарби нашої культури зупинимось детальніше в другому розділі даного нарису, а про потребу і шляхи їх охорони (до чого зобов’язує і постанова) – у третьому.

Ще один чинник, завдяки якому Косів мусів потрапити до Списку, - важливість подій, що відбувалися на теренах міста. Події ці ( короткий огляд яких зреферуємо в першому розділі) були різноманітні – і політичні, й економічні, і культурні; та всіх їх пронизувала спільна особливість: своїм підґрунтям вони мали европейську світоглядну систему. Якраз за критеріями тієї системи Косів був заснований у середині ХVІ століття, за ними ж успішно розвивався аж до переломного 1939-го. І нічого дивного в тому нема, бо протягом усього цього часу (майже чотириста років) Косів перебував у складі то однієї, то іншої европейської держави, і, безумовно, його жителі (чи урядовці, чи звичайні громадяни) само собою послуговувалися европейськими стандартами повсюди: і в домашньому господарстві, і професійній діяльності, і культурному та духовому житті. Одним словом, триб цілого життя у всіх його проявах був европейський; іншим він просто не міг бути.

Про цю особливість історії Косова забути не можна, надто тепер, коли для українців наспів час повернутися в сім’ю европейських народів. І мало того, не лише не забувати, а треба докладно вивчити на основі документів та інших джерел усі обставини наших історичних і зокрема культурних взаємин з Европою.

Цим станемо ближчими до Европи ще й тому, що знання власної історії та глибокий пошанівок до культурних надбань попередників – то перші речі европейської спільноти. Бож европейці досконало здають собі справу з того, що без обізнаности з минувшиною неможливо витлумачити ані сучасного, ані майбутнього. Ще в ХІХ ст. французький архітект Віоле-ле-Дюк писав: ”Європеєць дійшов до того стану розвитку людської думки, що, маршируючи подвоєним кроком до своєї долі…відчуває потребу нагромаджувати всі знання про своє минуле… як книгозбір, необхідний для приготівлі нових завдань у майбутті" Viollet-le-Duc. Dictionnaire de l’architecture francaise du XIe au XVIe s. T. VIII. Paris 1875, s. 15 (za: Ostrowski W. Zespoly zabytkowe a urbanistyka. Warszawa 1980, s. 13)..

Тож і ми, коли вивчимо й глибше пізнаємо історію Косова, корені якого є правдиво европейські, – зможемо ліпше керуватися в житті сучасному і прийдешньому вивіреними часом европейськими стандартами. А коли, до того ж, дослідимо на цьому загальному історичному тлі Косова ще й його культурний розвій і станемо в цей спосіб посідачами фундаментальних знань про культурні надбання Косова, які є часткою европейської цивілізації, – отримаємо тоді блискучу нагоду застосувати здобуті знання для відродження культури рідного міста.

***

Наостанок, кілька слів щодо правопису, вжитого в нарисі. В Україні, на жаль, і досі залишається чинною правописна система, запроваджена ще на початку тридцятих років, основне завдання якої – максимально наблизити українську мову до мови російської коштом страти її традицій ,будови, власних законів Сімович В. Передмова. Правописний словник. 2-ге доповнене вид. під ред. Панейка О. Львів 1941, с. 3; Караванський С. Секрети української мови. Київ 1994, с. 103, 111-115; Коць-Григорчук Л. Післямова. Голоскевич Г. Правописний словник. Видання 12-те. Нью-Йорк-Париж-Сидней-Торонто-Львів 1994, с. 452-457; Яременко В., Сліпушко О. Новий тлумачний словник української мови. Київ 1999, т. 1, с. 6, 7. . Через те вирішив послуговуватися правописом, розробленим, затвердженим і опублікованим протягом 1927-29 років (ще до погрому українства) Всеукраїнською Академією Наук. Правопис той був укладений на основі самобутніх рис української мови, з урахуванням двох її варіянтів: наддніпрянського та галицького. І хоча, на думку мовознавців, він має деякі недоліки (як зрештою і всякий інший будь-якого народу на світі ), то все ж ті недоліки не применшують його вартости. Вже 1929 року його прийняло Наукове Товариство ім. Шевченка у Львові, ним користувалася Галичина до 1939 року і в час відновлення Української держави в сорокових роках, його визнала діяспора і східнього, і західнього походження. За правилами Соборного правопису створено багату на справжні скарби спадщину наукових праць красного письменства – як ориґінальних, так і майстерно перекладених із чужих мов. Через відверто український характер цього правопису його творців було знищено в тридцятих роках радянськими каральними органами, сам правопис замінено новим – асиміляційним, що ним з дуже незначними змінами користуються в Україні