Принаймі двічі Косів був спалений і знищений: восени 1621 р. турками, татарами й волохами ( підданими Оттоманської імперії ),а в лютому 1624 р. –буджацькими татарами. Одначе місто не зникло, як це часто траплялося в ті часи, бо видуботок та виробництво соли вимагали зайнятости більшого числа робітників та ремісників Harnowa E. Stosunki ekonomiczno-spolezne w miastach ziemi Halickej w latach 1590-1648. “Zeszyty Naukowe Wyzszej szkoly pedagogicznej w Opolu” (Seria B: Studia i rozprawy) 1963, nr 4, s. 18, 19.; також чудовий клімат приваблював сюди поселенців; завдяки тим же кліматичним умовам тут добре розвинулось садівництво. Дбаючи про збільшення прибутків, власники Косова заохочували різними привілеями поселятися тут жидів, які успішно займалися торгівлею, орендою маєтків і промислових закладів (солярня, млини, корчми і т. д.), збиранням податків, також ремеслом; перебування жидів на послугах чужої правлячої верстви робило їх в очах місцевого населення пособниками польських мґнатів Ibid., s. 238-241; Р. М. Жиди. ЕУІІ, с. 670-671.. Таким чином , у центральній частині (середмісті) переважало жидівське населення, а на передмістях жили переважно українці; у всьому Косові разом з передмістями (в тому теперішніми селами Вербівцем, Старим Косовом, Смодним, Черганівкою і Городом) проживало пересічно 65% українців, 25 – жидів, 10 – поляків. Багато мешканців Косова, користаючи зі сприятливих умов, швидко збагачувалися; це, звичайно, принаджувало опришків, і вони часто нападали на місто, зокрема, під керівництвом Василя Лунґи (1698 р.), Пинті та Пискливого (1704 р.), Баюрака (1750 р.); коло 1740 р. під шляхетський двір підступив Олекса Довбуш і чомусь "посилав рушниці до двору", але не нападав Грабовецький В. Гуцульщина XIІI-XIX століть. Львів 1982, с. 96, 97, 102; його ж. Олекса Довбуш. Львів 1994, с. 69.. 1759 р. у зв’язку з активізацією опришківського руху в Косові організовано головну стоянку карального війська проти опришків, яке очолив тодішній власник Косова, галицький хорунжий Тадеуш Дідушицький [Dzieduszcki M] Kronika Domowa Dzieduszyckich. Lwow 1865, s. 373..

За австрійських часів життя Косова стало впорядкованішим. Згідно з патентами від 1773, 1778 і 1786 рр., спрямованими на одержавлення соли, косівські соляні маєтки, тобто ціле містечко з довколишніми селами, перейшли з приватної власности у державну. Адміністративно Косів кілька років належав до Червоноруської округи ("циркулу"), згодом – Станиславівської і нарешті – Коломийської; із запровадженням у 1867 р. нового адміністративно-територіяльного устрою Косову надали статус повітового міста, наслідком чого вся адміністративно-політична влада була передана повітовій управі – староству, очолюваному старостою, що підлягав безпосередньо Галицькому намісництву у Львові Учреждения Западной Украины до воссоединения ее в едином Украинском Советском Социалистическом Государстве. Львов 1955, с. 55.. Крім солеваріння, розвивалися мистецькі промисли: різьба, вишивкарство, килимарство, кераміка; від 1850 р., коли засновано Ткацьке товариство, Косів стає центром ткацтва; в 1882 р. Ткацьке товариство заснувало Ткацьку школу Пелипейко І. Один із організаторів Косівського училища. „Гуцульський край” 1995, 21 січня; його ж. Старий фундамент нову будівлю не псує. „Гуц. край” 2000, 16 вересня.. В кінці ХІХ ст. за прикладом багатьох европейських місцевостей починає розвиватися дуже перспективна курортно-літникарська галузь.

У рямцях українського національного відродження, що відбувалося по всій Галичині, в Косові на зламі ХІХ – ХХ ст. значний вплив мала Українська Радикальна партія, одним із засновників якої був поряд з Франком та іншими діячами косовець Михайло Павлик; діяли також товариства "Січ", "Воля", Жіноча громада", "Просвіта"; у червні 1914 р. засновано перший відділ стрілецтва "Кіш Січових Стрільців"; на початку світової війни утворено повітову управу УСС, що набирала добровольців до лав УСС для боротьби по боці Австрії Горбовий М. Спогади усуса. „Старожитності” 1991, ч. 6, с. 4; його ж. Гуцульщина у визвольних змаганнях. „Літопис Червоної Калини” 1994, ч. 4-6, с. 16-17.. Від осени 1914 р. до початку літа 1915 р. і від літа 1916 р. до літа 1917 р. Косів двічі займала російська армія, яка при відступі вчиняла страшні погроми й бешкети. Після розпаду Австро-Угорщини в Косові у листопаді 1918 р. була встановлена влада Західньо-Української Народньої Республіки, яка потривала до травня 1919 р. Історія міст і сіл УРСР. Івано-Франківська область. Київ 1971, с. 352; Курищук В. ЗУНР – втілення державницької ідеї нації. „Гуц. край” 1999, 23 січня.; від 26 травня до кінця серпня Косів був під румунською окупацією, котру замінила двадцятирічна польська.

За Польщі продовжували розвиватися мистецькі промисли, зокрема виробляли продукцію килимарні "Гуцульське мистецтво", Ґрунковського, Медведчука, Гільмана, трикотажні Шніберґа, Ранда Informator ziemi kosowskiej. Kosow 1935, s. 2, 5, 6; Пелипейко І. Засновник „Гуцульського мистецтва” „Гуц. край” 1992, 2 червня.; особливо збільшився приплив літників і курортників, річна відвідуваність яких становила близько трьох тисяч осіб Gasiorowski H. Rrzewodnik po Beskidach Wschodnich. T. II: Pasmo Czarnohorskie. Lwow-Warszawa 1932, s. 260., а обслуговувала їх широка мережа пансіонів; розвиток соляної промисловости гальмувався, а 1938 р. солярню остаточно зупинено. Низка українських кооператив вела свою діяльність у Косові. Діяли тут також українські товариства "Бесіда", Союз Українок, "Просвіта", "Луг", "Пласт", "Каменярі", "Відродження"; українські партії УСРП, нелеґальна КПЗУ з прибудівками – комсомолом і МОДР, осередок підпільної ОУН; польське Товариство приятелів Гуцульщини; жидівське спортове товариство "Макабі" та культурне "Мерказ Рухані" Пелипейко І. Єврейська громада Косова. „Гуц. край”