Архаїчна культура українців розвивалася в основному як землеробська. Саме це визначало усю систему їх світосприймання, культурних пріоритетів та соціальної організації. Землеробська сутність ментальності українців проявляється, зокрема, в їхній космогонії, в легендах про божественне походження землеробських знарядь праці, в особливо розвиненому культі хліба, в обожнюванні селянської праці. Головне, що вирізняє українців з-поміж багатьох інших, у тому числі слов'янських, народів,— це пріоритет жінки перед чоловіком, що проявляється і у формах сватання та шлюбу, і в системі подружніх взаємин, і в міфології та демонології, і у фольклорі.

Другий тип ментальності українців — козацький — формувався на протилежних позиціях: пріоритет чоловіка — сильної, мужньої людини, «лицаря»; на ідеї дороги, походу, мандрів — на відміну від прив'язаності до землі та рідної оселі; на приниженні статусу жінки — символу стабільності й землеробської праці. Зіткнення двох типів культури і двох типів ментальності породило між ними протиріччя, що виявлялися через опозиції: «оселя — дорога», «мир — війна», «жінка — чоловік», «стабільність — мобільність», сформувавши такі найтиповіші риси національного характеру українців, як надзвичайно високе почуття трагічного та співпереживання людським стражданням. Гонтар Т. О. Народне харчування українців Карпат, Київ, 1979. – с. 312

Двоїстість менталітету позначалася й на своєрідності організації українського суспільства. Воно орієнтовано передусім на внутрішні механізми самоорганізації: саме тому тут набули певної викінченості системи спорідненості, свояцтва, кумівства, побратимства, посестринства, громади, тощо.

Однією з найхарактерніших рис спілкування в середовищі українців вважається гостинність. Вона становить не тільки обов'язковий компонент їхнього способу життя, а й частину світосприймання, вірувань і повір'їв.

Ця традиція сягає сивої давнини, і тільки набагато пізніше вона була відкоригована православ'ям, яке надало їй морально-релігійної спрямованості. За уявленнями східних слов'ян, Бог, а найчастіше його посланець, тобто гість (звідси — гостювати, пригощати, гостинець, а згодом заїжджі купці та їх подарунки — гостина, шлях, яким вони їздили, — гостинець), ходив по землі поміж людей, прийнявши людську подобу.

Міфологічна основа гостинності з плином часу ритуалізувалася, зберігшись у багатьох звичаях, обрядових діях та піснях. Так, у найвідповідальніші моменти життя люди кликали на допомогу Бога, Матір Божу, Спаса, Святий Хрест або ангелів, нерідко запрошуючи їх сісти у червоний кут («на покуть») за накритий стіл. І дотепер подекуди побутує давній обряд полазника — зустріч першого відвідувача хати напередодні Нового року або Різдва, свого роду вісника доброго чи недоброго. Якщо полазник — людина щаслива, таланиста, то і в хаті буде багатство, вдача та здоров'я; якщо та людина миршава й неповажна, то з нею до оселі прийдуть злидні та хвороби. Найбажанішими в ролі полазника вважалися іноземці або діти — до них ставилися як до посланців іншого, божественного світу. Гонтар Т. О. Народне харчування українців Карпат, Київ, 1979. – с. 312

Міфологізація гостя становила для українців зручну модель для спілкування не тільки з живими людьми, а й з потойбічними явищами. Так, давня назва однієї з хвороб — гостець — пов'язана з міфом про маленьку демонічну істоту, котра приходить до людини і може принести їй біду. Отож, народна медицина рекомендувала хворому, крім інших засобів, спробувати задобрити такого гостя, розтопивши, скажімо, для нього лазню. Гостем українці нерідко називали й небіжчика. «Зібратись у гості» Там само. — означало вмерти, оскільки вважалося, що смерть — це не кінець існування людини, а лише перехід до іншого світу. Звідси й обряди запрошення померлих родичів на урочисту вечерю, і ходіння до них у гості на могилу.

Словом, традиційна соціонормативна культура українців колись розумілася надзвичайно широко і в усіх випадках регламентувалася певними правилами поведінки, стереотипізованими за формою. Ці правила торкалися і традиції гостинності, яка в українському середовищі формувалася на основі не лише міфологічних уявлень, а й моральних принципів доброзичливого ставлення до ближнього. Саме тому українська гостинність вирізнялася особливою гуманністю, глибинне коріння якої є спільним для всіх східних слов'ян. Із давніх-давен було заведено, що той, хто відвідає оселю, тривалий час вважається своїм, оскільки прилучається до духів цього дому, з’ївши трапезу або обігрівшись біля вогнища. Тому природно, що господарі робили все, щоб почастувати прибульця. З часом це переросло у звичай обов'язкового пригощання гостей. Зокрема, на столі завжди й неодмінно мали лежати кусень хліба та щіпка солі — ці головні атрибути не тільки слов'янського хлібосольства, а й прилучення до духів та божеств. Крім того, вважалося, що той, хто з’їсть кусень хліба з сіллю, дістане господнє благословіння і ніколи не посміє скривдити того, хто частує.

Головним у звичаї частування було таке правило: «Спочатку нагодуй людину, а потім вже й розпитуй її». Митрополит Іларіон. Дохристиянські вірування українського народу. Вінніпег, 1991. – с. 613. При цьому вважалося непристойним дізнаватися в подорожнього або гостя про мету його приходу. У більш давні часи, перш ніж почастувати, господиня мила гостеві ноги. Про це повідомляли, зокрема, іноземні місіонери, котрі були вкрай здивовані. До речі, цей стародавній звичай протримався серед українців аж до XIX ст.

Щодо гостювання як такого, то в українському середовищі воно не перетворилося (як, скажімо, у народів Кавказу або гагаузів) на норму звичаєвого права, а було й залишилося цілком у сфері моралі. Разом із тим хоча українська оселя була такою ж відкритою для кожного подорожнього, гостя або жебрака, як і у згаданих народів, деякі умови гостювання суворо регламентувалися. Наприклад, не