У підсумку всіх цих подій велика частина території Узбекистану придбала рівнинний рельєф. Лише там, де палеозойський фундамент виступає над пізніми відкладеннями, піднялися острівні гори (Султануіздаг, Тамдитау, Кульджуктау, Букантау й ін.) висотою майже до 900 м. По-справжньому високими виявилися лише складчасті області Тянь-Шаню і Паміро-Алаю.

Кожен великий природний район республіки відрізняється своїм сполученням форм рельєфу. Плато Устюрт (висота до 300 м) має мало хвильовий рельєф і круті (висота до 150 м) обриви до узбережжя Амудар'ї й Аральськ моря. В аллювіально-дельтовій рівнині в низов'ях Амудар'ї плоский рельєф, що різноманітять лише невисокі (від 60 до 80 м) останци. У Кизилкумі поряд з останцовими горами зустрічаються різні форми акумуляції пісків — гряди, бугри, бархани, орієнтовані відповідно до напрямку пануючих вітрів. На сході ж переважають середньо - і високогірні форми рельєфу: у кордони республіки входять схили або закінчення хребтів Західного Тянь-Шаню (хребти Угамський, Пскемський, Чаткальський, Кураминський) і Паміро-Алайський (хребти Зеравшанський, Гиссарський, Кугитанг, Байсунтау). Трохи відособлений середньо гірський (до 2169 м) хребет Нуратинський. Для гір характерні великі контрасти висот і смуга горбкуватих передгір'їв — адирів, круті хребти з вузькими, мальовничими ущелинами і часто гострі вододіли. Але маються і невисокі гори (Актау, Каракчитау, Гобдунтау, західний край Зеравшанського хребту) із плавними обрисами гребенів.

Територія Узбекистану дуже сейсмічна. Тільки в XX в. тут відбулося кілька руйнівних землетрусів силою 8—10 балів, у тому числі Андижанстке (1902), Каратагське (1907), Чаткальське (1949), Ташкентське (1966), Газлійське (1976 і 1984). У горах сейсмічна активність звичайно вище, ніж на рівнинах. Розроблена науково обґрунтована система сейсмостійкого будівництва промислових і цивільних споруджень у сейсмічно активній зоні.

Водні ресурси Узбекистану

Територія Узбекистану цілком розташована в басейні Аральського моря. Площа займана ріками й озерами складає 4.92% усієї території країни.

Загальні водні ресурси - 50—60 куб. км у рік. З них тільки 12,2 куб. км формуються на території республіки, а інший обсяг води надходить ззовні — з гір Тянь-Шаню і Паміро-Алаю, від снігів і льодовиків, що тануть влітку. Тому максимум витрат води в ріках приходиться на самий жаркий час.

Самі великі ріки республіки (і всієї Середньої Азії) — Амудар'я і Сирдар’я. Вони, як і їхні припливи, беруть початок поза межами Узбекистану. Амудар'я в межах Узбекистану виявляється середньою і нижньою частиною свого плину. Довжина її — 2540 км. З припливів Амудар'ї по території Узбекистану протікають Сурхандар‘я, Шерабад, Кашка дар‘я і Зеравшан (останній не доходить до Амудар'ї: його води цілком розбираються на зрошення).

Сирдар’я — друга по водоносності ріка в Середній Азії. На територію республіки приходиться її середній плин. Довжина ріки (з Нарином) — 3019 км, площа басейну — 462 тис. кв. км. Самий великий приплив Сирдар’ї в межах Узбекистану — р. Чирчик.

Ріки Узбекистану, крім Амудар'ї і Сирдар’ї, не дуже мутні. Тільки в Сурхандар‘ї і Шерабада при виході з гір води несуть 3 кг суспензій на 1 куб. м. Середньорічна мутність більшості постійних водотоків складає 200— 500 г/м3.

Рівнини Узбекистану не беруть участь у формуванні поверхневого стоку, але зате активно його споживають. Тут інтенсивно розбирається на зрошення вода, що надходить з гір. Вже в передгірній частині республіки частину річкових вод відводять каналами на поля. З 1961 р. через господарську діяльність приплив води в Аральське море систематично зменшувався. До 20% води пішло на заповнення Сарикамишської і Арнасайської западин. Тому Узбекистан має недолік у поливних водах, у зв'язку з чим зростає інтерес до проектів перекладання частини стоку сибірських рік на південь, у Середню Азію.

Озера на території Узбекистану нечисленні, невеликі і поширені нерівномірно, переважно у горах. На рівнинах зустрічаються озера і водосховища на скиданнях іригаційних систем (Судоч’є, Арнасай, Чардаринське, Чарвакське й ін.). По розмірах і обсягові накопиченої в них води водоймища в багато разів перевищують природні озера. Освоєння нових площ під бавовництво стимулює розширення мережі водосховищ.

Найбільше в Середній Азії озеро — Аральське море (площа 66 тис. кв. км) входить у межу Узбекистану південною своєю частиною. Аральське море - друга по величині після Каспію безстічна водойма на Землі. Арал не зв'язаний з океаном і тому є являється морем, а є озером. Морем його називають завдяки величезним розмірам і режимову, подібному з морським.

Зовсім недавно Аральське море славилося рибними запасами. Дельти рік Амудар'ї і Сирдар’ї були своєрідними зеленими оазисами серед пустелі. Природні багатства дельт складали густі зарості очерету, тугайні лісу, озера, багаті рибою, водоплавним птахом і ондатрою, сінокісні угіддя, пасовища і зрошувані землі.

У першій половині XX століття режим Аральськ моря був досить стійкий. Водойма одержувала регулярне харчування водою. Рівень моря був майже стабільний. Але за останні десятиліття в природі Аралу й умовах життя населення на його берегах відбулися катастрофічні зміни. З 1961 року рівень Аралу почав швидко падати і водойм став всихати. При житті практично одного покоління відбулася найбільша на Землі екологічна катастрофа.

Безпосередня фізична причина зниження рівня Аральського моря - це порушення водного балансу перевищення витрати води над приходом. Велика частина висохлого колишнього дна Аральського моря перетворилася в солончаки, що поступово освоюються рослинністю, характерної для солончакових пустель. Поблизу колишніх берегів моря виникли еолові форми рельєфу. Дельти Амудар'ї і Сирдар’ї практично цілком висохли, втративши унікальні природні