Румба

Сучасний танець Румба досить сильно стандартизований, але це не означає, що Румба завжди був суворим і категоричним танцем. Саме слово румба - це назва цілого класу танців, у який входять Афро-Кубан, Сон, Сон-Монтуно, Данзон, Гваджира, Мамбо, Конга і багато інших. Існує два джерела танців: перший - Іспанія, а другий - Африка. Найбільший розвиток вони одержали на Кубі, хоча здійснювалися і на інших островах і в Латинській Америці. Румба з'явився в 16 в., коли в Америку стали завозити чорних рабів. Танець нагадував ходу півня і був близький чилійському національному танцю Квека. У своїй початковій формі він шокував європейців, але протягом наступних років він перетерпів зміни і став більш вишуканим і стоншеним. Румба - це душа латиноамериканської музики і танців, його ритм дозволяє танцюристкам показати свою граціозність і жіночність, а танцюристу - допомогти їй у цьому. Румба в тому виді, у котрому його виконують у більшості країн, - це оригінальний ритмічний танець, що можна вивчити без особливої праці. /12; стр. 45-50/

Вар'єте (франц. variete, від лат. varietas - розмаїтість, строкатість), вид театру, в уявленнях якого сполучаються різноманітні жанри театрального, музичного, естрадного і циркового мистецтва. Назва пішла від театру "Вар'єте", заснованого в Парижі в 1720. Спектаклі театрів Вар’єте носять переважно легкий, розважальний характер. Їм властиві комедійні елементи, іронія, пародія. У програми Вар’єте входять одноактні п'єси, окремі сцени, виступи співаків, читців, танцюристів, музикантів, акробатів, жонглерів, фокусників.

Кабаре (франц. cabaret, буквально - шиночок), спочатку імпровізоване уявлення, що влаштовували в літературно-художньому кафе поети, музиканти, актори. Тут читалися вірші, співалися злободенні куплети, розігрувалися сатиричні сценки. Програму вів конферансьє, що підтримував атмосферу непримушеності і веселощі. Кабаре одержали поширення у Франції (головним чином у Парижі) із 80-х р. 19 ст. Згодом, у міру того як Кабаре стала відвідувати буржуазна публіка, вони все більш утрачали свій імпровізований характер. На підмостках Кабаре почали виступати фахові артисти естради. У сучасних умовах Кабаре існують у виді ресторанів з естрадною програмою, що носить звичайно чисто розважальний, а іноді й еротичний, вульгарний характер.

Мюзик-хол (англ. music-hall - концертний зал), вид естрадного театру. На початку 18 в. – з’явився в англійських тавернах, де широко використовувалися прийоми фарсу, буфонади, гротеску. Один із перших Мюзик-холів був організований у пригороді Лондона Воксхолл. У 1890 у Лондоні був відкритий Мюзик-холл "Альгамбра", в оглядах якого виступали естрадні і циркові артисти; особливим успіхом користувалися ексцентричні сцени клоунів. Спочатку ці видовища призначалися переважно для демократичного глядача, проте поступово в європейські й американські Мюзик-холи проникнуло захоплення самодостатніми екстравагантними сценічними трюками, пишними видовищами (ревю), непристойністю, еротичними сценами (оголені танцюристки). Велика увага Мюзих-холам приділяли футуристи, що протиставляли його механістичність психологічному театру, намагаючись затвердити сучасність Мюзик-холів в умовах індустріального товариства. У СРСР перший Мюзик-хол був відкритий у 1923 у московському саді "Акваріум". /www.rubricon.ru/

Історія дискотек

Вважається, що дискотека як масове явище з'явилася вперше у Франції у середині 1950-х рр. Але в пресі зустрічаються згадки про те, як ще в 1930-ті рр. американські фірми грамзапису вперше намагалися організувати танцювальні вечори у супроводі музики, записаної на платівках. Історики також згадують, як у 1950-ті рр. по Ямайці почали снувати обшарпані автомобілі з "дорогоцінним вантажем" американських платівок із записами танцювальної музики. У селищах і кварталах міської бідноти за мізерну платню влаштовувалися танці.

Першими дискжокеями , які стали відомими за межами Ямайки, були Принц Бастер і Сер Коксон Ходд. З початку 1960-х рр. французи почали переобладнувати нічні клуби під дискотеки. Хвиля наслідування затопила США, Велику Британію, ФРН та інші держави.

На початку 1970-х рр. ця хвиля досягла і меж Радянського Союзу. Перші дискотеки з'явилися у прибалтійських республіках. Треба зазначити, що в цей час дискотека ще не набула тієї шаленої популярності, яка прийшла до неї у середині 1970-х рр.

Приводом для появи дискобуму стали народження музичного стилю "диско" та добре продумана і організована рекламна кампанія, на чолі якої стояв відомий продюсер Р.Стігвуд.

Піком цієї кампанії був вихід у 1977 р. кінострічки "Лихоманка суботньої ночі". Місце дії стрічки - одна з американських дискотек, головна героїня - музика у стилі "диско".

Як фільм, так і подвійний альбом із записом музики до нього мали грандіозний успіх. В перші місяці прокату "Лихоманка..." зібрала 350 млн. доларів, а попит побив усі рекорди з часів винаходу грамофону. За даними журналу "Білборд" тільки у США їх було продано 13 мільйонів.

У 1978 р. 36 млн. чоловік у Західній Європі вперше прийшли в дискотеку, а самих дискотек стало на 20 тисяч більше.

Скільки дискотек з'явилося на "одній шостій суші", ніхто не рахував. Але те, що в кожному райцентрі, в багатьох селах, не кажучи вже про міста, вони запрацювали - це факт.

Існуюча ідеологічна машина на деякий час забуксувала. Партійні, комсомольські органи нічого не могли вдіяти з цим "стихійним лихом", з цією "ідеологічною диверсією Заходу", хоча докладали до цього максимум зусиль. Коли з'ясувалося, що заборонити дискотеку неможливо, працівники ідеологічного фронту вдалися до необхідного маневру. Вони спробували пристосувати діяльність дискотек до вимог існуючої ідеології. При міськкомах, райкомах комсомолу з'явилися різноманітні комісії, які вирішували долю дискотеки. Серед "дискотечників" розповсюджувалась сила-силенна списків