Намагаючись захистити себе від нових нападів кочівників, Ольвія зверталася за допомогою до Риму - у 2 ст. до н.е. тут були розміщені римські загони. На початку ІІІ ст. місто включено до складу римської провінції Нижньої Мезії. Зовнішнім проявом римського впливу була поява зображення римського імператора Сетимія Севера (193-211 рр.) та членів імператорського дому на монетах Ольвії, встановлення на їх честь від імені ради і народу статуй тощо.

В середині ІІІ ст. римляни залишили Ольвію і її знову розгромили кочові племена. Крижицький С., Лейпунська Н. Ольвія – память тисячоліть. – О.: Маяк, 1982. – С. 121-126.

Зруйнованому і позбавленому зв’язків з місцевим населенням та з античним світом місту не судилося відродитися. А на межі 4-5 ст. н.е. життя Ольвії повністю згасло.

Припинення життя Ольвійської держави співпало з важкою внутрішньою економічною та політичною кризою більшості античних держав Північного Причорномор’я. Спільною причиною цього занепаду була криза рабовласницького способу виробництва, зародження в його надрах нових, ранньофеодальних відносин.

Стародавні будівлі дедалі більше вкривалися наносними шарами ґрунту. Сильні степові вітри засипали руїни міста пилом. І через 1000 років про існування квітучого міста ніщо не нагадувало.

Тільки в XVI-XVIII ст. руїни Ольвії привернули увагу турків, що тоді володіли узбережжям Чорного моря. Перетворивши рештки стародавнього міста на каменоломні, вони вивозили Ольвійський камінь на будівництво своїх фортець, зокрема Очакова, випалювали з нього вапно, виготовляли селітру.

Порівняно високою для того часу була духовна культура Ольвії. Значна частина населення була освіченою. Збереглись численні грецькі тексти, вирізбленні на камені, надписи, продряпані на посуді – графіті, на надгробних пам’ятниках, що свідчать про широке поширення освіти серед населення. Відомо, що в IV ст. до н.е. в Ольвії був театр, в якому ставили трагедії і комедії, а також виступали приїжджі музиканти, поети, оратори. В місті були і свої професійні музиканти та актори. Жителі Ольвії, як повідомляє грецький філософ і оракул Діон Хрисостом, що відвідав Ольвію в I ст. н.е., особливо любили твори Гомера і майже всі знали “Іліаду” напам’ять. Історія півдня України від найдавніших часів до сучасності. – Одеса: Тетра, 1999. – С. 163.

Про розвиток фізичної культури в Ольвії свідчить спеціальна спортивна споруда – гімнасій. В ньому молодь окрім навчання, займалась фізичними вправами, боротьбою, легкою атлетикою (стрибки, кидання диска, списа) та іншими видами спорту. Суспільне життя в Ольвії було достатньо насиченим та активним. Тут проходили народні збори, релігійні свята і процесії, що супроводжувалися змаганнями, наприклад, кінними змаганнями на честь Ахілла. В ольвійському пантеоні найбільш шанованими божествами були Аполлон Дельфіній, Деметра, Діоніс, Кора-Персіфона, Афіна, Ольбіос. Історія півдня України від найдавніших часів до сучасності. – Одеса: Тетра, 1999. – С. 164.

2.2. Тіра

Тіра, що лежала на дністровському лимані, як відомо з більш пізніх написів вела своє числення по особливій ері, що починалася з 56 чи 57 року. Ймовірно, що то була епоха, коли Рим затвердив безпосередньо свою владу в Тирі.

Перші житла на місці нинішнього Білгород-Дністровського з'явилися ще на зорі людства. Як свідчать розкопки археологів, приблизно сто — сто тридцять п'ять тисяч років тому тут добував собі їжу збройний кам'яними знаряддями наш далекий предок — неандерталець.

Вченим вдалося встановити, що десь за три тисячоріччя до нашої ери на берегах Дністровського лиману вже існували поселення, мешканці яких уміли виготовляти залізні знаряддя праці, тримали домашніх тварин, ловили рибу. У середині першого тисячоріччя до нашої ери, на східному березі лиману жили скіфи, а на західному — гето-фракійські племена. Ключник А.Г. Белгород-Дністровський. – Одеса: “Маяк”, 1976. – С. 20.

Історія міста просліджується більш-менш ясно, починаючи з VI століття до нашої ери. Саме в цю пору в древній Греції починається розкладання родового ладу і формується класове суспільство. Менш заможні шари населення, щоб не потрапити в кабалу, залишають батьківщину і відправляються в плавання в пошуках вільних земель. Частина їх тримає шлях на північ і пристає до берегів Дніпро-Бугського і Дністровського лиманів. Незабаром тут виростають великі і малі міста, а серед них — і Тіра, від якої і починає свій родовід Білгород-Дністровський (між іншим, Тирой чи Тирасом древні греки називали і Дністер). Істоорія півдня України від ннайдавніших часів до сучасності. – Одеса: Тетра, 1999. – С. 67.

Вченим вдалося відкопати і розчистити деякі вулиці, підвали і фундаменти будинків і майстерень, залишки водопроводу, а також знайти численні знаряддя праці, прикраси, посуд, мармурові плити з написами, монети. Усе це і дозволило відкрити деякі таємниці древньої Тири, скласти загальне уявлення про її життя.

Античне місто займало площу більш двадцяти гектарів. Центральна, укріплена його частина — акрополь— знаходилася саме на місці міцності, яка була споруджена в середині століття. Подовжні вулиці йшли уздовж лиману, а поперечні — перпендикулярно акрополю. Там, де зараз пристань, була й у древні часи гавань. Тут кидали якоря важкі вітрильники, що приходили з далеких країв.

Будувалося місто ґрунтовно. У фундаменти будинків укладалися майже насухо ретельно відтесані масивні кам'яні плити. Уздовж вулиць тяглися водостоки, вимощені плитами.

Тіра була незалежною рабовласницькою містом-державою, законодавча влада в якій належала зборам вільних громадян, а виконавча — колегії старійшин-архонтів. Раби,