У селищах становище кожного члена родини – його авторитет, місце за трапезою, зайняття – до сих пір переважно визначається статтю та віком. Кожний шона окрім основної роботи на полі або по господарству володіє яким-небудь ремеслом: плетінням циновок або корзин, виробкою глиняного посуду, різьбленням по дереву тощо.

Найулюбленіший ударний інструмент шона – барабан, грають й на різноманітних оригінальних флейтах, свирілях, дудках. Є також і особливий, глибоко самобутній інструмент “мбіра”, що складається з дерев’яного резонатора з металевими язичками, котрі налаштовані на певний лад. На мбірі грають обома руками. Для хорового співу характерна розвинена вокальна поліфонія. Своєрідна хорова культура матабеле (співають на мові гуні), в якій велику роль відіграє поліфонія та поліритмія. З другої половини ХХ ст. у наслідку широкого розповсюдження продукції масової культури Заходу фольклорні традиції витісняються.

Організація просвіти започаткувалась в країні на засадах расової дискримінації. Початкова освіта – вісім років здійснюється у трьох поступово розміщених одна за одною школах: 2-річна допочаткова, 3-річна молодша початкова і 3 річна старша початкова. Постанова про обов’язкову освіту прийнята у 1956 р. до кінця не виконана. За даними на 1985 р. близько 90% дітей африканців у віці від 6 до 16 років здобули тільки 5-річну початкову освіту. У старшій початковій школі навчалося 50% дітей відповідного віку. Викладення дисциплін у молодшій школі ведеться на рідній мові, а у старшій школі діти обов’язково переходять на англійську.

Професійно-технічна освіта слабко розвинена. Найнижча професійно-технічна освіта та середня спеціальна освіта африканського населення здійснюється у 5-річному Н’ятсаймському технічному коледжі, у трьорічному Чиберскькому та Гвебийському сільськогосподарських коледжах (на базі неповної середньої школи) та у дев’яти домогосподарських школах. Усього з 1975 р. для африканського населення було 34 професійно-технічних навчальних заклада, для європейського населення – три. У систему вищої освіти входять: Зімбабвійський університет в місті Хараре (заснований у 1955 р.), що має такі факультети як: гуманітарний, педагогічний, медичний, природничих наук, суспільних наук. Є при університеті Центр міжрасових досліджень, Інститут педагогіки, Гірничий інститут, Центр викладення природничих наук; Харарський політехнічний інститут (заснований у 1927 р.) Українська Радянська Енциклопедія. К.: ред. Українська Радянська Енциклопедія. 1979 – Т. 4. – С. 203..

Серед музеїв виділяються: історичний музей в Булавайо, музей культурних пам’яток у Хараре, Національна галерея в Хараре. Також країна має декілька великих бібліотек, таких як: Парламентська (90 тис. примірників), Публічна бібліотека (50 тис. примірників) та найкрупніша – Бібліотека університету (245 тис. примірників).

Не зважаючи на загально низький рівень освіти країни, Зімбабве має власну пресу, радіомовлення та телебачення.

З 1978 р. видавалися дві щоденні газети та 60 інших періодичних видань. Щоденні газети: “Геральд” та “Кронікл”, а також тижневі газети “Санді мейл” з 1935 р. та “Сітізен” з 1953 р. Приватна інформаційна агенція Інтер-Африкан н’юс ейдженсі заснована у 1964 р. і є філіалом інформаційної агенції ПАР Саут Африкан прес асосіейшен Большая советская энциклопедия: У 33 т. – М.: Советская энциклопедия, 1978. – Т. 30. – С. 378. .

Зімбабвійська радіомовна корпорація, що заснована у 1964 р. контролює радіо- та телепередачі. Передачі здійснюються англійською мовою та на трьох місцевих мовах – ісиндибеле, чішона та н’янджа.

Історико-культурні пам’ятки країни мають велике значення не тільки для мешканців Зімбабве, а й для усього світу. Вони сягають своїм корінням у сиву давнину, коли зароджувалась людська раса.

3.1. Основні етапи розвитку туризму Зімбабве

Зімбабвійський туризм почав розвиватися нещодавно, та не встиг набути масового характеру. Це було пов’язано з тим, що місцевість країни тривалий час перебувала під історично складеною владою місцевих племен, що мешкали відокремлено та постійно ворогували між собою. Народності шона та матабеле на початку ХІХ століття були підкорені племенами розві, а коли племінний союз розпався, на територію сучасного Зімбабве вже наприкінці ХІХ ст. прийшли британські колоністи, які на досить тривалий час встановили своє панування. З цього часу точилась постійна боротьба африканського народу за звільнення від гніту колоністів. Внутрішнього туризму на африканському континенті не могло бути, бо загальний низький економічний та соціальний рівень населення не дозволяв навіть подумати про таку можливість. Туризм Африки почав розвиватися тільки з приходом європейців. Ще до початку масової колонізації країн, територією Африки подорожували поодинокі мандрівники з Європи, що займалися переважно науково-дослідною діяльністю, вивчали географічні та природні особливості країн, інколи шукали нові торгівельні зв’язки. Перші мандрівки ускладнювались тим, що проходячи саванами, подорожні часто зустрічали ворогуючи племена, ще не пропускали крізь свої території, охороняючи їх від усіх, навіть від сусідів. Офіційно, першим туристом на території Зімбабве можна вважати дослідника Африки – доктора Давіда Лівінгстона, який у 1855 р. відкрив вражаючі водоспади на річці Замбезі Парки Африки: Путівник. – М.: Ле Пті Ф’юте, 1997. – С. 213.. Один з таких водоспадів носить ім’я королеви Вікторії і є однією з найвизначніших туристичних атракцій світу. Десь у той самий час, у долину річки Лімпопо, робив свою експедицію англійський мандрівник А. Роджерс. В заростях чагарників, він віднайшов руїни велетенських споруд, які не зміг описати, бо раніше ніколи нічого подібного не бачив. Через декілька років після Роджерса, у 1871 р. в Зімбабве потрапив німецький дослідник Африки Карл Маух, що проводив подальші дослідження руїн Великого Зімбабве Ионина Н. А. 100 великих чудес света.