Свіжі бучини зустрічаються рідко та на гарно освітлених схилах. У прохолодному кліматі Чорногори букові фітоценози не відрізняються

високою продуктивністю, хоча бук сягає висоти 30-32 м і гарно поновлюється. З висотою міць грунтового покриву зменшується, а кам’янистість його збільшується. Як наслідок, життєтривалість бука знижується. В таких умовах формуються мішані, надзвичайно цінні у господарському відношенні яворово-букові ліси (явір – це гірський елемент флори, що належить до європейського типу ареалу). На сильнокам’янистих грунтах та у верхній межі букових лісів явір формує чисті суспільності. У високогірських районах, проте, зустрічається зараз рідко.

У сходинці мішаних хвойно-букових та буково-хвойних лісів, окрім бука, пихти та ялинки, володарюючих у деревинному ярусі в різних співвідношеннях у залежності від кліматичних, геологічних та інших факторів, часто зустрічаються деревинні породи – ясень, явір, клен остролистний, ільм гірський, вздовж річок і струмків – ольха сіра, на сонячних кам’янистих схилах – береза повисла, реліктова в Карпатах (збереглась з кінця останнього зледеніння біля 10-12 тис. років тому), Заповедники СССР. Заповедники Украины и Молдавии. – Москва.: Мысль, 1987. – С. 360. сосна звичайна. Інколи тут зустрічаються пихтово-ялинкові бучини (лунникова, ведмежникова), ялинкові пихтачі, реліктові сосняки черничні, чорнично-сфагнові, орляково-папоротні. Третичний релікт тис ягідний раніше в Карпатах мав більш широке розповсюдження. По історичним даним, в ХVII-ХVIII ст. у гірських районах селяни платили податки феодалам цінною деревиною тиса на рівні з іншими видами натуральних продуктів. Підрахунками встановлено, що вирубуванням було знищено більш як 100 тис. екземплярів тиса Там само. .

Відтепер найбільша кількість тиса в Україні взагалі збереглась на правому березі р. Прут.

Найбільші площі у парку, як і у Карпатах вцілому, займають чисті ялинкові ліси з широко розповсюдженими у Карпатах чорничними, зеленомоховими, кислицевими ялинниками. Проте, особливий інтерес являють зберігшися на аліготрофних кам’янистих розсипах урочищ Гаджина і Кізі Улоги, у межах висот 1400-1600 м, Там само. – С. 179. осередки сосни кедрової, яка разом із сосною звичайною переважала в карпатських лісах у плейстоцені та на початку післяльодяникового періоду.

У лісовій смузі доволі часто зустрічаються лісові галявини і сінокоси – царинки, вкриті багатим різнотрав’ям, серед якого виділяється арніка гірська, сиверсія гірська, різні представники сімейства орхидних, купальниця європейська, васильок карпатський та багато інших видів.

Вище верхньої межі лісу, де суворі кліматичні умови запобігають нормальному розвитку деревинних порід, сформувалася смуга своєрідного типу рослинності – криволісся. В процесі еволюції, для пристосування до умов високогір’я (низькі температури, значна міць снігового покриву та ін.) рослини, що сформували цю смугу – сосна муга (жереп), ольха зелена (лелич), можжевельник сибірський, виробили специфічну життєву форму – стланникову. Стланники утворюють на схилах Говерли, Брецкула, Дангера, Гомула, Піп Івана та інших вершинах важкопрохідні хащі, що чергуються з субальпійськими луками. Вони виконують дуже важливу грунтозахисну, водорегулюючу, протиерозійну, снігоутримуючу роль, запобігають утворенню та сходу лавин.

Серед криволісся, вздовж гірських потоків, на дні льодяникових котлів, на полонинах (високогірні пасовища) розгорнулись субальпійські та альпійські луки і пустоші.

На родючих грунтах у важкодоступних для випасання худоби – під схилами та між ними, в добре захищених від вітру міжскельних розщілинах – збереглись фрагменти високотравних субальпійських луків, які до розвитку інтенсивного випасання були широко розповсюджені у горах Євразії. Тут росте багато рідкісних видів, що підлягають охороні: борці, борщевик карпатський, васильки Кочі і мармарошський, фітеума Вагнера, лютик карпатський, бодяк Вальдштейна, чертополох Кернера та ін. По берегах потоків, біля водяних ключів утворилась спільність карпатських ендемічних видів – сердечника Опиця, дороникума карпатського, кам’яноломки зірчатої. Особливо прекрасні у субальпійському поясі хащі вічнозеленого карпато-балканського ендеміка – рододендрона. Кочі із глянцевим темно-зеленим листям та рожево-малиновими парасольками суцвіть.

У субальпійській смузі більш як половина площі займає формація білоуса, який витіснив крупні злаки – війник мохнатий та тростяниковий, лархенфельдію хвилясту, вівсяниці – аметистову, карпатську, різнокольорову та ін. Спільність субальпійських луків має багатий флористичний склад. Ростуть в них ендемічні, а також рідкісні альпійські та гірські види – звіробій альпійський, бартсія, вероника Баумгартена, кольник, дзвіночок пихтовий, герань альпійська, купальниця трансильванська та ін. Під впливом надмірного випасання худоби розповсюджуються і спільності штучки дернистої, так як і білоуса з низькою якістю травостою.

В альпійській смузі гір господарюють різновиди вівсяниці приземистої, осок – вічнозеленої та зігнутої, а також ситника трироздільного. Приземисті вівсяничники формуються у сідловинах, на верхів’ях гір та вітроударних схилах.

Часто їх ділянки чергуються зі скельними виходами, кам’янистими полями. По флористичному складу – це небагаті спільності з домішком чорники, голубики і участю тим’яна альпійського, вівсеця різнокольорового, колокольчика альпійського, лигустика мутелинового. Скрізь зустрічаються трирозільноситничники – спільності другого володорюючого в альпійській смузі виду. В другій половині літа та восени, його листя надають характерний ржаво-бурий колір найбільш високим верхів’ям. Одна з особливостей трирозільноситничників – щільний лишайниковий покрив з господарюванням аркто-альпійського виду цетрарії ісландської, або “оленячого моху”.

На верхів’ї г. Туркул знаходиться єдине місце в Україні та й в усьому колишньому СРСР, де росте спільність ореохлої дворядної. Це крайня північно-східна точка в ареалі цього середньоєвропейського високогірного виду, що підпадає під абсолютну охорону. Частіше зустрічаються спільноти сеслерії голубуватої, що утворює мозаїчні комплекси з вічнозеленосочниками та зігнутосочниками.

Найбільші площі у високогір’ях парку займають відкриті