на Гаїті під проводом Туссена-Лувертюра привела до вигнання з острова французів. Але іспанська біла меншість на Санто-Домінго не хотіла миритися з пануванням негрів. Тому, коли Наполеон I ужив заходів для «реконкісти» Гаїті, ця частина населення активно йому допомагала. У 1801 р. французьке панування над іспанським Санто-Домінго було відновлено. Воно проіснувало до 1808 р., коли іспанські колоніальні влади на Кубі і Пуерто-Ріко, скориставшись зайнятістю Франції європейськими проблемами, знову підняли над Санто-Домінго іспанський прапор. Але заміна одних колонізаторів іншими не могла принести блага народу країни, тому антиколоніальна боротьба спалахнула з новою силою, і в 1821 р. була проголошена незалежність країни під заступництвом Колумбії. Однак уже на наступний рік Санто-Домінго було захоплено Республікою Гаїті, створеної в західній частині острова. Цей період дуже вплинув на всю історію країни. Іспанці і креоли кидали своє майно і бігли на сусідні острови. Санто-Домінго занепало і обезлюдніло, але патріоти, що тут залишилися, збирали сили і готувалися до боротьби. У 1844 р. вони здобули перемогу. Батько домініканської незалежності Хуан Пабло Дуарте та його сподвижники підняли над Санто-Домінго прапор нової держави — Домініканської Республіки. Та ще два десятиліття домініканцям приходилося відбивати атаки, що продовжувалися, з боку Гаїті й Іспанії. Остаточно іспанське ярмо було скинуто лише в 1865 р.[10;435]
Вигідне географічне положення країни давно привертало увагу Сполучених Штатів Америки, що мали намір перетворити її на базу для своєї експансії в Латинській Америці. У 1870 р. США спробували анексувати Домініканську Республіку, але ця спроба не вдалася. Тоді монополістичні кола почали посилене економічне проникнення в країну, і в 1907 р. Домініканська Республіка підписала кабальний договір про встановлення над її фінансами контролю США. З початком першої світової війни стратегічне й економічне значення Домініканської Республіки для США особливо зросло. Не задовольняючись фінансовим контролем, американський уряд окупував країну, і з 1916 р. по 1924 р. «незалежною» республікою керував військовий намісник США. Окупація була припинена лише після утворення слухняної волі уряду США, що опирався на створену і вимуштрувану окупантами збройну силу. У 1930 р. президентом Домініканської Республіки став Р. Трухиліо. Він установив у країні більш ніж на 30 років режим кривавої диктатури. Придушував залізною рукою невдоволення народних мас і робив бажаний Сполученим Штатам «порядок». У 1961 р. Трухиліо був убитий, та наслідки цього «похмурого тридцятиріччя» продовжують позначатися в країні і сьогодні. Демократичні сили, що настільки довго придушувалися, позбавлені єдності, досвіду політичної боротьби, зв'язків з масами, необхідної теоретичної підготовки.[6;139]
Могутнім стимулом для росту національно-визвольного руху з'явилися успіхи отримавшої перемогу в 1959 р. Кубинської революції. У 1962 р. у республіці були проведені перші президентські вибори, на яких народ зміг сказати своє слово. До влади прийшов буржуазно-демократичний уряд X. Боша. Він прийняв нову демократичну конституцію, проголосив аграрну реформу і провів ряд заходів, спрямованих на зміцнення національної економіки й ослаблення залежності від США. Але всі ці прогресивні перетворення викликали ненависть реакційних кіл Домініканської Республіки — латифундистів і проімперіалістичної буржуазії. Менш чим через рік реакційна вояччина за підтримкою Пентагона і ЦРУ зробила державний переворот. Владу захопила хунта, тісно зв'язана зі США. Хунта скасувала конституцію 1963 р., ввела в країні надзвичайний стан, оголосила поза законом усі демократичні партії, заборонила прогресивну печатку. У відповідь на ці дії хунти в країні розгорнувся широкий фронт боротьби за відновлення демократії. Навесні 1965 р. демократичні елементи армії за підтримкою Домініканської революційної партії і лівих сил, що діяли в союзі з нею, скинули хунту, оголосили про відновлення конституції 1963 р. і створили новий уряд, підтриманий широкими народними масами. Цей масовий демократичний рух, що спирався на національно-патріотичні сили країни, було сприйнято в США як початок революції, що загрожувала їхнім інтересам. Зневажаючи норми міжнародного права, США направили в Домініканську Республіку свої війська. Домініканська реакція одержала могутню підтримку американського імперіалізму.
Щоб додати своїм діям видимість законності, США прикрили їхнім прапором ОАГ, однак ця вивіска не змінила характеру інтервенції. За допомогою багнетів уряд США розправився з «конституціоналістами», придушив національно-визвольний рух домініканського народу, нав'язав країні антидемократичну конституцію і зробив президентом Домініканської Республіки X. Балагера, одного з найближчих сподвижників диктатора Трухиліо. Тільки після цього в 1966 р. американські війська були виведені з країни, та домініканський уряд продовжував одержувати зі США широку військову і фінансову допомогу. На подяку за підтримку Балагер широко відкрив двері американському капіталу, що кинувся в Домініканську Республіку, завдаючи величезних труднощів для розвитку її власної економіки.
У 1970 р. і 1974 р. Балагер «переобирався» на посаду президента, але вибори ці були простим фарсом. У країні зберігався репресивний режим, ненависний народу. Це сприяло консолідації опозиційних сил навколо ДРП, що ще зберігала престиж партії конституціоналістів.[9;329]
У пошуках виходу з кризи і під натиском лівих сил уряд Балагера в 70-х роках почав реформістське маневрування (у листопаді 1977 р. була легалізована компартія), яке наштовхнулося на рішучий опір правих і справило неприємне враження на США.
На чергових виборах — у травні 1978 р. — Балагер потерпів поразку. Цього разу США пригрозили припинити економічну допомогу, якщо під час виборів будуть порушені «цивільні свободи». Перемогу одержала ДРП, що давно уже зв'язувала свої надії з підтримкою США.
Зміна державної влади в Домініканській Республіці дозволила провести ряд демократичних заходів, і насамперед закон про політичну