Державно-адміністративний устрій

До, під час і після режиму Трухиліо (1930-1961) конституція країни часто змінювалася. Однак усі конституції передбачали поділ трьох галузей влади. Президент, що обирається шляхом загального голосування, очолює виконавчу владу; законодавчою владою обраний Національний конгрес, що складається із Сенату і Палати депутатів із представництвом від 29 провінцій і національного округу Санто-Домінго. Влада надто централізована, губернатори провінцій призначаються і зміщаються президентом. Судова влада є незалежною.[1;114]

З 1930 р. по 1961 р. в країні безроздільно панував Рафаель Леонідас Трухиліо Молина, навіть у ті періоди, коли він формально не був президентом. Хоча з 1966 р. стали дотримуватися конституційних процедур, військова верхівка утримує владу в своїх руках, а цивільні президенти не мають повного контролю над збройними силами.[12;13]

Політичне життя Домініканської Республіки визначають чотири головні партії. Реформістська соціал-християнська партія (РСХП), створена в 1986 р. шляхом злиття заснованої в 1964 Реформістської партії і Революційної соціал-християнської партії (заснованої в 1962 р.). На чолі РСХП керує Хоакин Балагер, що обирався президентом у 1966 р. 1970 р., 1974 р., 1986 р. і 1990 р. Домініканська революційна партія (ДРП) соціал-демократичної орієнтації, заснована в еміграції в 1939 р., була піддана сильним фракційним звадам. Разом з тим вона висувала широку програму реформ і перемогла на виборах 1962 р. на чолі з Хуаном Бошем. Коли ця партія знову прийшла до влади в 1978 р., нею керували вже більш консервативні лідери. Бош у 1973 р. вийшов із ДРП і створив ліву Домініканську партію звільнення (ДПЗ), що зайняла третє місце на виборах 1982 р. і 1986 р.. У 1990 р. Бош лідирував по опитуваннях суспільної думки, але після тривалих підрахунків голосів виборча комісія ухвалила, що він програв Балагеру з невеликою перевагою. Четвертою найбільшою політичною партією є Незалежна революційна партія (НРП), створена в 1990 р. Якобом Махлута Асаром, що був лідером фракції ДРП.[8;156]

Збройні сили Домініканської Республіки в 1996 р. складалися із сухопутної армії (15 тис. військовослужбовців), військово-повітряних сил (5,5 тис. чоловік і 8 бойових літаків) і військово-морського флоту (4,9 тис. чоловік).[17;403]

Зовнішня політика. Головне значення мають відносини з Гаїті і США. Тривала гаїтянська окупація країни в першій половині ХІХ ст. залишила глибокий слід, і відносини між сусідніми республіками ніколи не були добросусідськими. Фінансові проблеми Домініканської Республіки і політична нестабільність кілька разів приводили до військової інтервенції США.

Відносини з іншими країнами Карибського басейну часто ускладнювалися в часи диктатури Трухиліо, особливо після 1945 р.. Після смерті Трухиліо в 1961 р. внутрішню кризу і відносини країни з іншими американськими державами змусили відсунутися на задній план , за винятком Гаїті і США. Домініканська Республіка - член ООН і Організації американських держав (ОАГ), має статус спостерігача в Карибському співтоваристві (КАРИКОМ).[18;154]

1.4. Соціально-економічний розвиток

На прикінці ХV ст., коли Колумб почав обживати територію Домініканської Республіки, іще існувало місцеве населення Аравак і Таіно. У межах десятиліть перебування Колумба, місцеве населення майже зникло, головним чином через хвороби, внаслідок зараження від поселенців. Оскільки місцева робоча сила зменшилася, західно-африканські раби були імпортовані у великих числах, щоб забезпечити роботу шахт, цукрових плантацій і ферм рогатої худоби.

Сьогодні, людські раси, які змішалися, складають 73 % усього населення, в той час як 16 % - європейці і 11% африканці. Група змішаних рас - це комбінація європейців, іспанців, нащадків західно-африканських рабів, і нащадків місцевих жителів острова. Число гаїтян, які працюють на плантаціях у Домініканській Республіці містить від 400 тис до 1 млн людей. 35 % від повного населення люди молодше чим 15 років. Сільське населення постійно зменшується через переміщення до міст. Більше чим 1 мільйон домініканців живуть у Нью-Йорку, у Сполучених Штатах, і називаються Домініканським Йорксом.[18;132]

Теперішнє населення республіки складає 8400 тисяч чоловік. В основному люди живуть у великих містах і в самій столиці Санто-Домінго. Щільність населення складає 173 чоловік на один кілометр квадратний.

Основу економіки країни складає сільське господарство. Довгі роки країна спеціалізувалася майже винятково на вирощуванні цукрового очерету. Це дало всій економіці Домініканської Республіки невигідний, однобокий характер. Монокультура гальмувала розвиток не тільки сільського господарства, але і промисловості, прив'язувала країну до американського ринку, підсилювала залежність від імпорту продовольства і перетворювала її практично в напівколонію США.

Промисловість відіграє другорядну роль в економіці країни. У ній зайнято лише 7% самодіяльного населення, в той час, як у сільському господарстві — близько 60%. Сільське господарство дає майже 40% національного доходу і близько 90 % експортних надходжень. Головні сільськогосподарські райони — це долини Сібао і Вега-Реаль, що дають основну масу продукції.

Сільськогосподарські угіддя займають 35% території країни, з їх 23% приходитися на оброблювані орні землі і 12% — на пасовища і луги. Забезпеченість родючими угіддями корінного жителя тут набагато вища, ніж у багатьох країнах Латинської Америки.[26]

Для сільського господарства країни характерне об’єднання великих плантацій, великих скотарських маєтків, з одного боку, і напівнатурального селянського господарства, багато орендарів і пайщиків