Після падіння Римської імперії за словенські землі починають змагання племена гунів, остготів, лангобардів, яких у другій половині ІV ст. н. е. з південних територій Словенії витісняють італіки.

У VI ст. н. е. з регіону Карпатського басейну на східно словенські землі приходять слов’янські племена, та по країні подорожують кочові авари.

Промисловий переворот, що у другій половині ХІХ ст. у Австрії та Німеччині вступив у свою вирішальну фазу, позитивно позначився на розвитку туризму Словенії. Швидкими темпами розвивалася туристична інфраструктура. У 1849 році була відкрита залізниця, що з’єднала Відень і Любляну. Великі індустріальні компанії виникають у Крані, Трбовлі, Мариборі, Целє, Любляні. Зростає прошарок словенської буржуазії, які у змозі були витрачати кошти на подорожі. Погіршилося становище селян, між 1850 та 1910 роками більш ніж 300 тисяч (приблизно 56 % населення) словенців у пошуках кращої долі вимушені були від’їхати за кордон. У цей час здійснювалась велика кількість подорожей. В цілому словенські мандрівники багато подорожували світом, дехто в пошуках кращої долі, дехто з торговельними або військовими цілями, імена багатьох з них страчені з роками, але завдяки самобутній словенській культурі про Словенію знають у всьому світі.

Між українським та словенським народами з давнього існували тісні культурні, економічні та суспільні зв'язки. Кожна історична епоха накладала на них свій відбиток, але незмінним залишався їх плідний, взаємозбагачуючий характер. З другої половини ХІХ ст. ці зв'язки підіймаються на новий щабель розвитку, що було обумовлено воєнними успіхами Російської імперії (до складу якої в ті часи входила Україна) в боротьбі проти Османської Порти, яка володіла більшістю південнослов'янських земель, симпатіями української громадськості до визвольного руху балканських народів. У 70-х роках сотні українців відправляються на Балкани на допомогу мужній боротьбі південнослов'ян. Слов'янські благодійні товариства Києва і Одеси організують відправку матеріальної і культурної допомоги: грошей, медикаментів, книг, надають кошти на навчання словенських студентів в українських навчальних закладах.

Посилюються контакти між ученими України і балканських країн. З науково-дослідними цілями на Балкани їдуть учені-славісти з Києва, Ніжина, Одеси, Харкова такі, як Т.Д. Флоринський, А.І.Степович, Є.І.Вітте, М.А.Рігельман, М.Е.Глокке, К.Ф. Радченко, В.В.Качановський, М.Н. Сперанський, П.О. Заболотський, О.О.Кочубинський, М.Г. Попруженко, М.Г.Халанський та інш. [29]

Матеріали, що були зібрані протягом цих подорожей, стали основою як фундаментальних наукових праць і дорожніх заміток, насичених живими і яскравими враженнями від безпосереднього зіткнення з балканською дійсністю другої половини ХІХ - початку ХХ ст. В ті часи так звані "дорожні враження" чи "дорожні записки" були досить популярним історико-публіцистичним жанром. Вони друкувалися на сторінках як періодичних видань, так і виходили окремими тиражами. Це були свого роду перші туристичні путівники, в яких автори детально описували свій маршрут, знайомили читача з архітектурними, ландшафтними пам'ятками, звичаями та побутом місцевого населення.

Одним з перших українських дослідників , який ще в 40-х роках ХІХ ст. відправився в тривалу подорож по Балканах, був відомий славіст, перший голова Одеського слов'янського благодійного товариства, професор Новоросійського університету Віктор Іванович Григорович. Свої враження від поїздки він виклав на сторінках книжки "Нариси мандрування по Європейській Турції" (М.,1877). [29]

В своїх нарисах дослідник докладно описав майже кожну побачену пам'ятку, в кінці книги в алфавітному порядку додав список географічних назв сіл, селищ, міст і містечок країн, через які він пройшов. Він писав, що вважає ці матеріали дуже корисними для наступних дослідників та мандрівників. [29]

У 50-х рр. ХІХ ст. в мандрування по Балканах відправився історик, етнограф, член Київського слов'янського благодійного товариства Микола Аркадійович Рігельман. Він писав, що метою його поїздки є безпосереднє знайомство з життям народу, його характером і діяльністю. [29]

Дорожні нотатки М.А. Рігельмана пізніше лягли в основу книжки "Три подорожі за кордон" (М. 1871). Попутником українського ученого був видатний сербський культурний та громадський діяч В.С. Караджич. М. А.

Ще один український учений-славіст (родом з югослов'ян) Андроник Іоанікієвич Степович в "Відривках з дорожніх записок по слов'янським землям", надрукованим в газеті "Киевское слово", розповідав киянам про свою подорож до Словенії по залізниці. [29]

Декілька разів Словенію та інші слов'янські країни відвідувала київська вчена-історик, член Київського слов'янського благодійного товариства, Історичного товариства ім. Нестора - Літописця Єлізавета Іванівна Вітте. За свою громадську і наукову діяльність в галузі розвитку російсько-сербських зв'язків учена у 1902 році була нагороджена сербським орденом Св. Сави третього ступеня. Матеріали, зібрані протягом останньої подорожі по Балканах стали основою книжки "Дорожні враження: Далмація, Герцеговина, Босна і Сербія, літо1902 р." (К .1903). [29]

Поряд з індивідуальним туризмом українських учених, мандрівників на початку ХХ ст. широкого розвитку набув туризм груповими екскурсіями українців на Балкани і південних слов'ян на Україну. Серед екскурсантів особливо багато було учнівської молоді. Першими учнями, які проклали дорогу на Балкани, стали гімназисти з Києва і Казані. [29]

Гостинно приймали екскурсантів з південнослов'янських країн і на Україні. Першою групою учнівської молоді, яка побувала на Україні в 1910 р., стали 36 учениць і 5 їхніх