Шостий день Воловець – Середньо Верецький перевал – Тухолька

Дорога серпантином піднімається все вище і вище. І осьнарешті рівненький відтинок. Це – Верецький перевал ( 841 метр над рівнем моря ). Висока кам”яна стела розмежовує Львівську і Закарпатську області. А трохи ближче, праворуч, - гранітний пам”ятний знак, встановлений на ознаменування 30-річчя визволення Закарпаття від німецько-фашиських загарбників. На брилі викарбувані смолоскип, багнет, зірка і дата: “14.Х.1944”. Так, саме 14 жовтня 1944 року 95 стрілецький корпус 18-ї армії оволодів Верецьким перевалом.

Турбаза “Перевал” знаходиться на території Сколівського району, за 154 кілометри від Львова і за 112 – від Ужгорода. Після реконструкції вона приймає гостей протягом усього року. Було зведено два нових корпуси ( на 120 місць ), водогін, допоміжні господарськи споруди. А для лижників і любителів покататися на санчатах побудовано канатний підйомник.

Продовжуючи нашу подорож ми підїжаємо до села Тухолька. Село Тухолька лежить у мальовничій долині річки Бринівки. За народними переказами тут не одноразово був зі своїм загоном загальний ватажок опришків Олекса Довбуш.

У роки великої Вітчизняної війни в околицях Тухольки бився з ворогом закинутий у тил фашистів загін українських парашутистів, якому місцеве населення подавало активну допомогу. Пам”ять односельців, які відали життя за свободу Вітчизни, увічнено обеліском.

Увагу туристів привертають пам”ятки архітектури – дерев”яна церква 1858 року та дзвіниця 1862 року, споруджені в стилі бойківського народного будівництва.

Сьомий день Тухолька – Турка .

Це буде найдовший переїзд.

Турка – районний центр, розташований на річці Стрий за 143 кілометри від міста Львова. Перша згадка про неї як село припадає на 1431 рік, але, за археологічними даними, ця територія була заселена вже у другій половині ІІ тисячоліття до н.е.

Трудящі Турки не мирились з соціальним та національним поневоленням, поповнювали опришкфвські загонм Олекси Довбуша, які діяли в Карпатах і в 1744 році підійшли до міста. У січні – лютому 1846 році тут пребував польський революційний демократ Юліан Госляр, агітуючи селян до збройного повстання. Неоднаразово відвідував Турку Іван Якович Франко; постійно цікавлячись Бойківщиною, її історією, культурою, побутом, народною творчістю, будівництвом, він сходив пішки та об”їздив більшість сіл повіту. Тут великий Каменяр 30 грудня 1891 року виступав на вічі; 6 квітня 1913 року на запрошення вчетелів повіту читав поему “Мойсей”. На Турківщині Франко мріяв свого часу побудуватися в селі Дидьовій, де часто відпочивав. У 1886 році письменник часо працював у селі Вовчому, там зібрав матеріали про художника І. Вендзиловського, у вільний час ходив до витоку Дністра, 1888 році Франко піднімався на вершину гори Пікуй. У повіті за ним постійно стежили жандарми, дійшло навіть до арешту, що змалював письменник в автобіографічному оповіданні “Острий-приострий староста”.

В Турці споруджено пам”ятник Тарасу Григоровичу Шевченку, радянським воїнам-визволителям. У місті збереглися унікальні пам”ятки дерев”яної архітектури бойківської школи – церкви Миколаївська-середня, Миколаївська-горішня, Успенська ( 1750 р. ).

Багатий на чудові творіння народних бойківських майстрів Турківський район. Ми не раз дивуватимось тому, як талановито, винахідливо місцеві теслі, будівничі вміють надати кожній селянській хаті неповторного колориту, мистецькі довершеності. Екскурсанти прагнуть побувати на горі Чорній, або Лисій, поблизу Турки, звідки, за переказами, опришки Олекси Довбуша нападали на магнатів; напитися води на горі Звірниці, яка і тепер називаяться Довбушевою. У селі Лопушанці відкрито пам”тник герою І. Середі, а в Кринтятах – пам”ятний знак на місті смертельного поранення генерал-майора І. Васильєва. Туристи кладуть квіти до монументів, обелесків, що встановлені на кожному населеному пункті на честь воїнів-визволителів та місцевих жителів, полеглих на фронтах війни. Не згасає у пам”яті людській подвиг багатьох членів КПЗУ, які таємно переправляли бійців інтернаціональних бригад до Іспанії, що боролись проти фашизму.

Ще навіть у ХХ століттібула на Турківщині професія “хмарника”. Засіявши поле, найповажніші газди йшли до нього просити, щоб він відганяв град від посівів. За це йому платили щорічно по 60 золотих ринських… Нема тепер “хмарника” тут, а народжуються нові традиції, обряди, водограєм цвіте нова народна культура у пісні, слові, різьбі, вишивці, кераміці. І чи не символом нового дня є те, що в колись “затурканій” Турці на світлотехнічному заводі виготовляють прекрасні світильники.

Восьмий день Турка – Старий Самбір.

Виїхавши з турківського району ми підїжаємо до ще одного районого центру Старий Самбір, розташований у верхів”ях Дністра, - древнє місто, що виникло в період Київської Русі і мало тоді назву Самбір. Коли ординці зруйнували його, жителі, що залишились, переселились у посад Погонич, який стали іменувати Новий Самбір, потім Самбір. А первісний населений пункт успадкував з тих часів назву Старий Самбір. З 1349 року, з часу захоплення міста шляхетською Польщею, старосамбірці протяго майже шести століть вели незатихаючу боротьбу проти соціального і національно-релігійного гніту.

У 1920-1930-х років, аж до возз”єднання західноукраїнських земель з Радянською Україною, боротьбою трудящих керували комуністи. В роки Великої Вітчизняної війни в районі діяла групапідпільної організації “Народна гвардія імені Івана Франка”. Самбірці св”то шанують память, полеглих за визволення міса від німецьк-фашиських загарбників.

На Старосамбірщині, зокрема у селі Мшанець, де жив історик і етнограф М. Зубрицький, не раз був іван якович Франко. У