У XIII ст. українська літературна мова ще більше зміцніла, про що свідчить така пам'ятка, як "Молєніє Даниїла Заточника" з половини XIII ст., в якому багато живого від народної мови. Найцінніша пам'ятка того часу - "Галицько-Волинський літопис" (в Іпатієвському списку 1201-1292 рр.), переповнений і живими словами, і живими формами. Але спокійний розвиток української літературної мови був незабаром припинений тією страшною руїною, яку принесли в Україну татари, що в 1223 р. побили наших князів на р. Калці, а в 1240 р. зруйнували Київ. [...] Наші стосунки з греками, відомі з найдавніших часів, а особливо після прийняття християнства в 988 р., спричинили входження до нашої мови грецької християнської термінолоґії, грецьких імен і багатьох слів із ділянки культури, напр.: янгол, літурґія, амвон та ін. [...] Сильні були впливи на нашу мову східних кочових народів (печенігів, половців, татар) у ділянці лексики. Татарський вплив на нашу мову тривав до кінця XVIII ст. Про чужі впливи на українську літературну мову вже в XII ст. свідчить нам "Слово о полку Ігоревім" 1187 р. Ось тюрксько-монгольські слова: бовван, кощей, хоралужний, хоругов; арабське - чага; хозарське - каган; грецькі - кметь, кровать, оксамит, терем; латинське - коромола; німецьке - стрикус; скандинавське - стяг; угорська - шабля.

За княжої доби розпочалась у нас і діяльність канцелярій, головно митрополичих, єпископських та княжих. З них виходили різні грамоти, які стосувались надання земель монастирям, єпископіям. Грамоти ці писані тодішньою літературною мовою, але в яких спостерігаємо сильний вплив живої народної мови. На полях рукописів появляються т.зв. глоси, тобто пояснення живою чи "простою" мовою незрозумілих слів.

Після литовсько-польської унії 1386 р. спочатку було від вищої польської влади прихильне ставлення до "руської" мови. Наша українська літературна мова, тоді звана руською, стала офіційною мовою Литовсько-Руської держави: нею писали по канцеляріях урядові акти, судили по судах, вона була навіть домовою мовою деяких литовських князів, нею ж написаний і збірник тодішніх постанов, т.зв. "Статут Литовський" 1529 р., пізніші видання 1566 і 1588 рр. У цьому Статуті правно забезпечена українська мова як мова офіційної держави. Цією ж українською літературною мовою трохи раніше був написаний т.зв. "Судебник" великого князя Казимира IV-го 1468 р. З литовських урядових канцелярій виходило багато різних актів, і на їх мові завжди був сильний вплив живої мови. Ця т.зв. актова мова завжди вела в нас перед у розвитку мови літературної, бо мусила відбивати живу народну мову. "Значення т.зв. актової мови в історії розвитку української літературної мови дуже велике, - пише Іван Огієнко, - бо вона стала проповідником живої нашої мови до мови літературної. Найстарішою нашою актовою книгою вважають Книгу Кам'янецького міського маґістрату 1519-1520 років та Кам'янецьку земську книгу 1521 р. Автор підкреслює ще таку важливу ознаку нашої давньої української канцелярійної чи актової мови, а саме, що в основі її лежала північно-західна українська мова, оскільки перші канцелярії почали працювати на землях північних, поліських, і тут виробилася стара канцелярійна мова, що рано з'єдналась із мовою південною, галицькою, створивши тодішню українську літературну мову, мову руську, мову не тільки канцелярій, а й мову книжок. У цій мові довго трималися дві північноукраїнські ознаки, спільні й у мові білоруській, а саме:

1) писали "е" замість "я" в ненаголошеному складі, напр.: "тисеча", "присегати", "десетина" й т.ін., але під наголосом маємо я: "дев'ятий" - "деветь", "полягуть" - "полегли" й т.ін.;

2) ненаголошене "я" передавали через "е", напр.: "немий", "беда", "цена", "вящий"- "вещуючи"...

Ця північно-західна основа нашої української літературної мови трималася аж до кінця XVIII ст., тобто до Котляревського, який з нею порвав, ставши писати живою мовою, в основі своїй полтавською.

Отож, т.зв. руська мова XIV-XVII ст. - це головно мова українська, а не білоруська. Докази:

1) Русь - це була Україна, тому й руський - це український, а не білоруський; Литовсько-Руська держава - це держава Литовсько-Українська;

2) культура білоруська була слабша, ніж українська, і писарями в литовських канцеляріях сиділи переважно українці;

3) церква в українців і білорусів була одна й одна вимова богослужбового тексту - українська (залишком цього позостала до сьогодні назва міста Мінськ (давнє Мянськ), а не Мєнськ;

4) пам'ятки, що мають "е" замість "я", "я", звичайно мають і істотні українські ознаки, а це писання "е" було тільки традиційною північноукраїнською спадщиною.

Від давнього часу збереглася т.зв. "Литовська метрика", - це 566 томів різних актів 1386-1794 років, які вийшли з литовсько-руської великокняжої та інших канцелярій. Усі ці акти (крім актів XVIII ст.) писані тогочасною українською літературною мовою з великим впливом живої народної мови. У цій мові вже багато слів чужого походження, особливо німецьких. Для передачі чужого "ґ"­появляється "кг", взяте з грецької мови. Наша українська літературна мова стала офіційною мовою також у Молдавії та Волощині (до XVIII ст.).

б). Польська доба 1569-1654 років

1569 р. відбулася т.зв. Люблінська унія, в силу якої до Польщі приєдналися Литва й уся Україна, приєдналися для життя, як рівний з