рівним. Але Польща умови своєї не дотримала й зараз же зачала полонізувати українські землі. Польські єзуїти прагнули за всяку ціну перетягнути всіх православних на католиків. Цей наступ допровадив до Берестейської унії 1569 р., а в кінці - до повстання Богдана Хмельницького 1648 р. й до поділів Польщі, а також до піддання України Москві 1654 р. Розвиток української літературної мови від цього часу пішов зовсім іншим шляхом. З половини XVI ст. під впливом протестантського руху зароджується нова українська літературна мова, заснована на мові живій народній. Число канцелярій стало сильно зростати; мовою їх була "руська", яка вбирала в себе полонізми, головно до свого словника.
Польща вперто вела полонізацію українського народу; 1614 р. Литовський статут був уже виданий польською мовою.
У XVI ст. зростає наплив слів із польської, латинської та німецьких мов, що стало зближувати українську мову в ділянці словника з західнослов'янськими. Оновившись свіжими народними словами й формами, українська літературна мова стає мовою Святого Письма, богословської літератури й узагалі науки. Перекладено було в Пересопниці Євангелію 1556-1561, цим та ін. перекладами рвалася єдність мов церковної та літературної, і "проста мова" була визнана гідною стати мовою Святого Письма. [...] По Берестейській унії 1596 р., що сильно вдарила по українській соборності, знялася в нас палка полемічна література, яку переважно провадили вже новою українською літературною мовою. І виявилося, що ця "проста мова" цілком придатна вияснити найтонші богословські питання. Тоді виступили Лаврентій Зизаній (пом. 1634), Леонтій Карпович (1580-1620), Єлисей Плетенецький (пом. 1624), Іов Борецький (пом. 1640), Мелетій Смотрицький (1578-1633), Ісая Копинський (пом. 1640), Петро Могила (1596-1647), Сильвестр Косів (пом. 1657) та ін. Це вже народилася наукова літературна українська мова. На розвиток української літературної мови сильно вплинула поява друкарства, що розпочав його в нас ще 1491 р. своїми друками в Кракові відомий німець Швайпольт Фіоль, а потім (1569-1574) у Заблудові та Львові продовжував це московський друкар Іван Федоров. І з цього часу українська книжка шириться все більше й більше, а це ширило разом із тим і літературну мову поміж читачів. Тоді вже появилися в нас і братські школи, серед них і вищого типу, напр., в Острозі, Львові, Києві та інших містах, що сприяло розвитку нашої літературної мови. Особливо багато в цьому допомагав український князь Костянтин Острозький (1526-1608).
У цей час появляються у нас і перші граматики церковнослов'янської мови, напр.: "Граматика" Лаврентія Зизанія (1596), Мелетія Смотрицького (1619) та ін. В історії розвитку української літературної мови велике значення мали словники, що появилися в той час. Серед них "Лексис" Лаврентія Зизанія (1596) та "Лексікон славено-роскій" (1627) Памва Беринди, у якому церковнослов'янські слова пояснені живою українською мовою. Незабаром новою літературною мовою появляються й поетичні твори, напр.: "Перло многоцінне" (1646), збірка поезій Кирила Ставровецького, а також багато різних драматичних творів, напр.: "Слово о збуренні пекла". Дійшли до нас також інтермедії чи інтерлюдії, писані народною мовою, напр., Якова Гаватовича 1616 р.
Вплив польської мови на українську, зауважує І.Огієнко, в цей час був дуже сильний, особливо по різних канцеляріях; він надто відбився на словнику нашої мови. Через польську проникає до нашої чимало німецьких слів, а знання татарської мови серед козацтва залишило значний слід у нашій мові.
Але поруч із новою літературною мовою в українській літературі сильна була й течія славенської мови, підтримана "Граматикою" 1619 р. Мелетія Смотрицького. Цю мову сильно вихваляв відомий архімандрит Захар Копистенський у передмові до видання "Бесіди І.Золотоустого" 1623 р. Під польським пануванням життя ставало все гіршим, і українська людність потягла на схід і далі на південь. Цей колонізаційний рух на схід позначився на стані української мови, хоч і не надовго.
в). Московська доба 1654-1798 років
Після приєднання Україна до Москви 1654 р. розвиток української мови поступово ставав на зовсім інший шлях. Насамперед Москва підпорядкувала собі 1689 р. українську церкву. Одні письменники продовжували писати "простою", інші - мовою старою, слов'яно-руською. Серед перших І.Огієнко називає архімандрита й ректора Київської академії Іоаникія Галятовського, який написав "Ключ розуміння" 1665 р., що розійшовся по всій Україні. Жива народна мова, палкий стиль і письменницький талант зробили його твори найбільш популярними й читальними, і цим власне він сильно вплинув на розвиток нашої літературної мови. Так само Андрій Радивиловський, ігумен київського монастиря, писав живою українською мовою; його збірники проповідей "Огородок Богородиці" (1676) та "Вінець Христов" (1688) широко розходилися. Багато живомовних елементів має "Літопис Самовидця" та "Кройника з літописцов стародавніх" 1672 р. ігумена Феодосія Сафоновича, "Синопсис" архімандрита Інокентія Гізеля з 1674 р., його ж "патерик Печерський" 1661 р.
Інша ґрупа письменників, як Єпіфаній Славинецький, Симеон Полоцький, особливо архієпископ Лазар Баранович, зауважує І.Огієнко, дотримувалися старої літературної мови, в основі якої лежала церковнослов'янська, досить підновлена, тобто славенороська. Цю мову інтенсивно поширював Л.Баранович у своїх збірниках "Меч духовний" (1666), і "Труби словес проповідних" (1674). Із 1654 р., коли Київ із лівобережжям відійшов під Москву, понад три століття рветься соборність українського народу і його мови, - їх розвиток із цього часу пішов відмінними шляхами: на сході розпочався сильний вплив московський, а український захід був відданий на впливи польські; там у канцеляріях заведена була польська мова, а українська - заборонена. На сході в українських канцеляріях, особливо судових, до кінця XVII ст. канцелярійною мовою була