подію було викарбовано ме-даль: з одного боку зображено портрет папи, а з іншого — папа на троні, що благословляє стоячого на колінах уніатського по-сла. Листами про укладення унії, датованими 7 лютого 1596 р., папа через послів Сигізмунда III просив його та католицьких ієрархів допомогти унії, а митрополиту М.Рогозі наказав скли-кати собор єпископів своєї області для такого ж сповідування віри, яке продемонстрували в Римі Іпатій та Кирил Терлецький. Православні скористались дозволом короля і запрошенням мит-рополита на собор, аби він став собором і православної церкви.
Члени другого, уніатського собору не допускали й думки про можливість проведення загального собору разом з численними за-хисниками православ'я, переконаними супротивниками унії. Уні-атський синод у складі митрополита, п'яти єпископів і трьох архі-мандритів під керівництвом трьох католицьких єпископів — пап-ських легатів і трьох королівських послів виконав волю папи рим-ського: його учасники «учинили сповідування святої (тобто римо-католицької) віри і віддали послушенство» папі Клименту VIII та його спадкоємцям. Акт про це з печатками був вручений папським послам, а 8 жовтня 1596 р. про це було видано соборну грамоту.
Постанови двох соборів — уніатського і православного, які відбувалися одночасно в Бресті 6—10 жовтня 1596 р., були по-дані королю Сигізмунду III, але затверджені саме рішенням уні-атського собору, як і передбачали захисники православної цер-кви. Отак православ'я в Речі Посполитій фактично опинилося поза законом. Усі права, що з давніх-давен належали православній церкві, передавалися тепер уніатській; для православних кліру та мирян в королівсько-магнатській Польщі настали тяжкі часи.
Унія 1596 р. — дуже складне і суперечливе явище в історії нашого народу, а тому й не дивно, що і в сучасних публікаціях автори по-різному, часом з протилежних позицій, оцінюють її наслідки. Розглядаючи суть релігійного аспекту цього союзу, слід зазначити, що уніатська церква визнала основні догмати като-лицизму і владу папи римського, зберігши лише православну обрядовість. Це було продиктовано необхідністю рахуватися із негативним ставленням православних до католицької віри, вия-вити певну гнучкість, аби добитися підпорядкування православ-ної церкви Ватикану.
Віровчення уніатства базується на спільних для християнської релігії положеннях про віру в божественну трійцю і в незаперечну істинність Біблії. На відміну від православної церкви, яка визнає «сходження» духу святого тільки від Бога-отця, католицька вважає, що святий дух походить від Бога-отця і Бога-сина. Важ-ливою основою католицизму є вчення про главенство папи рим-ського, котрий вважається намісником Христа на Землі, про не-погрішимість папи в питаннях віри й моралі. Православна цер-ква визнає вчення про пекло й рай, а католицька церква визнає існування ще й чистилища. Є певні відмінності в сфері обрядо-вості: у католиків таїнство хрещення здійснюється обливанням новонародженого, у православних — зануренням його в купіль. В католицькій церкві таїнство миропомазання (конфірмація) здійснюється в 7—8 років, у православних — безпосередньо пе-ред хрещенням. Католики причащаються тільки прісним хлібом, православні — заквашеним. У католицькій церкві існує закон про безшлюбність (целібат), православна ж церква дозволяє біло-му духовенству одружуватись.
Уклавши унію з єпископами православної церкви, Ватикан вимагав від уніатського духовенства дотримуватися тільки го-ловних положень католицизму: безумовного визнання главен-ства папи над уніатською церквою, а в частині віросповідання — визнання, що святий дух походить від Бога-отця і Бога-сина, визнання культу діви Марії тощо. Щодо обрядовості, то для за-лучення віруючих уніатській церкві дозволено дотримуватися ста-рої православної практики богослужіння і здійснення релігій-них таїнств причастя, хрещення, каяття, миропомазання тощо. Важливе значення мав дозвіл уніатській церкві здійснювати бо-гослужіння слов'янською та українською мовами, що сприяло більш тісному контактові священиків з віруючими. Велике зна-чення мав також дозвіл уніатському духовенству одружуватись, що зміцнювало їх зв'язок з віруючими.
У політичному плані, як ми уже зазначили, укладення унії, тобто союзу православної церкви з Римом, підтримували пере-дусім польські королі та шляхта. Витісненням споконвічної віри жителів Західної України — православ'я католицизмом, опло-том якого була Польща, вони прагнули поглибити процеси опо-лячення українців.
Унію підтримувала також значна частина українських феодалів, яка ополячилася, латинізувалася, зреклася віри й мови свого народу. Тому перед ними не стояло так гостро національне пи-тання, що за тих обставин було тісно пов'язане з питаннями релігійними та політичними. Значно важливішим для них було краще «вписатися» в ряди польської шляхти, набути рівних прав щодо участі в державних інституціях.
Уніатське духовенство так і не набуло рівних прав з католиць-ким, а рядові віруючі як були, так і залишилися кріпаками. Ста-новище українського населення, яке не бажало переходити в унію, ставало дедалі нестерпнішим, особливо в Литві, на Волині й в Галичині. Уніати й католики не допускали православних до участі в міському самоврядуванні, обмежували їх права займати-ся ремеслами і торгівлею, змушували переходити в уніатство.
Значну роль у боротьбі проти унії відіграли братства. Вони створювалися, незважаючи на утиски з боку католиків та уні-атів. Поряд з львівським і віденським братства виникли у Пере-мишлі, Слуцьку, Мінську, Могильові та інших містах. Вони ще до Брестської унії являли собою органи оновлення церковного устрою та у своїх намаганнях до очищення і піднесення рівня релігійного життя і церковних відносин дуже скоро опинилися у напружених стосунках з єпископами. (Грушевський М.С. Очерк истории украинского народа. — К., 1990. — С. 1). Ці відносини загострювалися ще й тим, що константинопольські та інші пат-ріархи рішуче переходили на бік братств, саме в них вбачаючи риси майбутньої української православної церкви. Патріархи звільняють братства з-під влади єпископів, надаючи їм право підпорядкування безпосередньо патріархові, надають
