був тверезий політичний розрахунок на по-слаблення польського впливу у Галичині, зокрема протистав-лення йому місцевого населення й уніатського духовенства. Втілювався в життя відомий принцип Макіавеллі «поділяй і во-лодій», але в даному випадку його реалізація була виграшна для українців: створилися сприятливі умови для національного відрод-ження. Слід визнати, що значна частина проблем національного відродження впала на плечі греко-католицького духовенства. Як визнавалося на Львівському (1946 р.) соборі в XIX ст. «наша уніатська церква повільно скинула з себе польське духовне по-неволення і саме вона відродила наш народ національне».
У зв'язку з цим потрібно повернутися до питання оцінки унії. Так, справді, укладання унії було прийняте негативно значною частиною населення України, яка вбачала в ній спробу ідеоло-гічного та релігійного обгрунтування політики полонізації і ка-толичення, запроваджених урядом Речі Посполитої. Проте суть унії як союзу православ'я і католицизму не залишалась незмінною. Це пояснювалося як перемінами в соціально-політичному житті, так і суто релігійними факторами, а також непростим станови-щем уніатського духовенства. Останнє перебувало між двома основними силами, інтереси яких і слід було враховувати у своїй діяльності: це польська та спольщена українська шляхта, котра намагалася використати унію в своїх політичних і корисливих цілях; з іншого боку, це український народ, пригноблений чу-жими та власними можновладцями. Уніатське духовенство повинно було загравати з першими для того, щоб забезпечити своє матеріальне та політичне благополуччя, і водночас, турбуватися про те, щоб зміцнити або хоча б не втратити свого впливу на широкі маси, добре розуміючи, що духовенство без пастви існу-вати не може. Розуміння цього врешті-решт призводить до пев-ної еволюції самого уніатства. Уніатському духовенству доводи-лося більше уваги приділяти розв'язанню питань, що стосують-ся долі українського народу, збереження національної самобут-ності, національної культури, мови тощо. Постановка цих пи-тань, а тим більше спроба їх вирішення з боку греко-католиць-кого духовенства не входила в плани польської шляхти.
Автор вважає, що в історії цієї релігійної конфесії слід виділи-ти не тільки негативні аспекти, а й з позитивного боку висвіт-лювати її функціонування. Слід визнати й те, що унія з Римом дала можливість зберегти в умовах латинізації та полонізації східний обряд. Наскільки важливим це було, засвідчили пізніші події, зокрема так звана Пінська унія 1921 р., коли польське католицьке духовенство з метою полонізації православних на-в'язувало їм римо-католицький обряд і робило все можливе, аби відвернути їх від уніатства, де обрядовість значною мірою запобігала полонізації. Адже обряд — це не просто форма віро-сповідання, практичний вияв релігійної свідомості, а історич-но складена і освячена традицією органічна єдність віровчення і культури даного народу, вияв і фактор його духовності.
Запровадження унії викликало пробудження національної свідо-мості українців. Досить скоро під тиском обставин і представ-ники уніатського духовенства дійшли висновку, що ця церква повинна стати однією із значних сил, спрямованих проти дена-ціоналізації та полонізації українського народу. Тому польські власті почали переслідувати й уніатів, дуже скоро вони переко-нались, що «унія їм не вигідна», бо не виправдовує покладених на неї надій (Діяння собору греко-католицької церкви у Львові. 8—10 березня 1946. — Львів, 1946. — С.107).
Після запровадження унії українське духовенство відкрило так звані уніатські школи, що діяли в Галичині до 1939 р. Польські шовіністи прагнули їх латинізувати, полонізувати, але при першій же нагоді ці школи знову українізувалися, завжди залишаючись осередками української духовності, сприяли збереженню україн-ської мови як однієї з найважливіших національних ознак. Таку школу свого часу закінчив Іван Франко.
Формальне вирівнювання з католицьким духовенством відкрило для українського духовенства можливість здобувати середню і вищу освіту. Польський клір робив усе можливе, аби не допускати цього, але повністю запобігти інтелектуалізації уніатів уже не міг, і пізніше греко-католики досить ефективно скористали-ся цією можливістю. Польські, римські, а пізніше австрійські і власні духовні заклади готували не тільки священиків: з них ви-ходила і церковна, і світська інтелігенція, яка робила свій по-сильний внесок в справу національного українського відродження і державотворення.
Зауважимо, що в уніатства були й досить гострі суперечності з українською народною культурою. У 1879 р. уніатські церковні власті виключили з Львівської семінарії кількох учнів лише за те, що вони розмовляли на вулиці з 1.Франком. У 1890 р. уні-атський митрополит С.Сембратович у листі до редактора журна-лу «Дзвіночок» вимагав не друкувати твори 1. Франка або «хіба лише з початковими буквами подавати, а не повним іменем його» (Правда про унію. — Львів, 1981. — С. І II).
Як складалася доля унії в період поділів Речі Посполитої? Так, внаслідок другого поділу Польщі в 1793 р. і третього — в 1795 р. до Росії були передані Правобережна Україна, Західна Волинь і вся Білорусія. У відповідь на заклик єпископа Віктора, призна-ченого архієпископом Мінським, 1зяс*іавським і Брацелавським, почалося масове возз'єднання з православною церквою, перехід уніатів до православ'я.
За період правління імператорів Павла та Олександра процес возз'єднання уніатів з православною церквою дещо уповільнив-ся. Цим скористалось католицьке духовенство і польські поміщи-ки для навернення уніатів у латинство. Водночас в уніатстві ви-никає прагнення зберегти східні обряди і церковнослов'янську мову в богослужінні, вийти з-під влади католицького духовен-ства. Наприкінці XVIII ст. уніатська церква складалася з чоти-рьох єпархій: Брестської, єпископ якої Иосиф (Булгак) з 1817 р. був уніатським митрополитом, Віленської, Полоцької та Луць-кої. Керувала уніатською церквою, як і раніше, римо-католиць-ка колегія, яка мала уніатський департамент. Членом цього де-партаменту був протоієрей Иосиф Семашко, який став одним із визначних діячів возз'єднання західноруських