Це означало, що за межі їхньої держави випроваджувалося язичництво, поступаючись місцем новій християнській релігіїї. Джерела свідчать, що відразу після знищення язичницьких ідолів у Києві розпочалася насильницька християнізація населення Новгородської землі. Восени 990 року і населення Суздальщини. Тут, на березі річки Клязьма, було тоді й закладено місто Володимир, яке в майбутньому стало важливим церковним центром.

Тільки в першій половині ХІ ст. завершився процес навернення в християнство мешканців Муромської землі. Цікаво, що охрещення сов'янських і неслов'янських народів відбувалося не за одним церковним ритуалом.

За правління Володимира Святославича не всі давньоруські землі було цілком християнізовано, але є підстави вважати, що більшість населення формально прийняло нову віру. Було закладено основи церковної організації.

Отже, Володимиру Святославовичу належала вирішальна роль у справі запровадження християнського віровчення. Він розумів, що хритсянізіція підданих його країни відкриває до визнання за Київською державою самостійного місця в тогочасному християнському світі, уможливлює закріплення за її володарем нових знаків влади та титулатури.

Запровадження християнства в Київській державі наприкінці Х ст. було визначальною віхою історії України-Русі, повторним пунктом усього її подальшого історичного розвитку. Ще за довго до офіційного проголошення християнства державною релігією Русі воно знаходило своїх прихильників серед окремих соціальних груп населення давньоруського суспільства. Нові ідеологічні віяння, освячуючись традицією, поступово проникли в суспільну свідомість. Проте цей процес проходив повільно й хворобливо, спричиняючи неоднзначну реакцію різних соціальних груп, що не зрідка призводило до протистояння, сутичок і боротьби. Залежно від розстановки цих сил хритсиянське віровчення переживало тут свої падіння і злети. Короткі періоди підйомів змінювалися смугою переслідувань, за якою в їх суспільстві знов утверджувалася певна терпимість до християнства.

Разом із тим слід зазначити, що і язичництво не залишалося чимось незмінним, зазнавало певної еволюції. Релігійна реформа 980 року була спробою створення монетеїзму на місцевому слов'янському грунті. Вона, як показав час, виявилася неспроможною задовольнити потреби ранньофеодального суспільства та його держави. Необхідно було знайти таку релігійну структуру, яка найбільш вдало відповідала б інтересам Київської держави. З огляду на це запровадження християнства на Русі наприкінці Х ст. було наслідком свідомого вибору князя Володимира, всієї верхівки Київської держави. Збереження язичництва перешкоджало рівноправним стосункам Київської Русі з християнськими державами середньовічного світу, унеможливлювало входження їх до світової християнської спілки. Запровадження за візантійським взірцем відповідало ситемі політичного устрою Київської Русі, що була тоді відносно єдиною ранньофеодальною монархією. Християнізація відкривала шлях до визнання за Київськоб державою самостійного місця в політичній структурі тогочасного світу й можливість закріплення за її володарем нових знаків влади та титулатури.

У другій половині ХІІІ ст. має місце подальше проникнення християнського віровчення в усі сфери народного життя. Матеріали археологічних досліджень засвідчують перевагу християнської поховальної обрядовості в тогочасному селі, яке з погляду духовного життя було значно концервативнішим, ніж місто. Отже, саме до цього часу (друга пол. ХІІІ -

ХІV ст. ) слід віднести перемогу християнства над язичництвом.

Використана література: