Так виник Богучар, до якого пізніш переведено було дві сотні козаків Острогозького полку, а р. 1717. переселено було сюди ще кілька сотень козаків, що зайшли були до Лівен, Землянська, Яндовищого. Року 1765. Богучар увійшов до складу Острогозької провінції в Слободсько-Українській губернії. Повітовим містом Богучар став р. 1779., а в році 1802. Богучарський повіт приєднано було до Воронізької губернії. Тоді ж появилися українські козаки і в місцевостях Бирюча на Тихій Сосні. Самий Бирюч має свій початок десь від р. 1705. По заселенні та організації названо було цю місцевість Бирюченським Комісарством, що належало до Острогозького полку. Після р. 1765. Бирюч увійшов до складу Острогозької провінції. Року 1796. був він приділений до Слоб. Української губ., а 1802. р. до Воронізької губ.

Ще раніш до Воронізької губ. приділено було Валуйщину. Заснування м. Валуєк датується р. 1593. Напочатку належали Валуйки до Азовської губ. Року 1719. увійшли до складу Білгородської провінції, а року 1779. приділено до Воронізької губернії. Рух українського козацтва до цього краю пробив шлях для дальшої його колонізації, що заповнила його українським народом.

Як було згадано — за проектом Центральної Ради цілий цей край мав творити окрему землю Подонь. За переписом 1897. р. національний склад цього краю охоплював пересічно (чотири повіти) 73,4% українського населення. Решта припадала на островки росіян, німців 6) та поодиноко розпорошених болгар, білорусів та євреїв.

При новому розмежуванні, що його було переведено сов. владою, відсоток цей упав до 66%. Було це наслідком одного з методів національної політики в напрямі денаціоналізації й обрусіння українського краю. Зокрема пильну увагу звернено на Острогожчину, де українську компактність з 90,3% було зменшено майже на половину, а саме — звівши відсоток українського населення до 50,9%. За Острогожчиною йде Богучарський повіт, відсоток українського населення якого впав з 81,8% на 72,7%. Бирюченський повіт, що нараховував 70,2%, зовсім зник, або вірніш, було його поділено й розпорошено. Натомісць було виділено новий — Росошанський.

Вказане зменшення відсотку українського населення сталося в наслідок прилучення до цих повітів частин сусідніх з чисто російським чи з переважаючою більшістю російського населення, як також переселення українського народу і надсилкою чужонаціонального елементу. Так, напр., до Острогожчини прилучено такі волості, як Давидовська, що має 98,1% російського населення, Коротоякська з 92,6% російського населення та ін. До Богучарського повіту — Верхнє-Мамонська волость з 99,7% російського населення.

Поодинокі місцевости з чисто українських перетворено в мішані. Так, напр., Ліскинську волость Острогозького повіту, де російське населення ледве доходило до 1 — I.5% перетворено у волость з 43,4% російського населення, при чому слобода Ліски перетворилася в слободу, % українців в якій упав до 9,9%.

Останніми часами висунуто новий проект адміністративного поділу українських земель. Автором його є проф. Л. Шрамченко. За цим проектом суцільно заселена українським народом територія межує з російською по лінії: Скородне — Городище — Ліски — Мечетка на Таловую — Новохоперськ. Цілу країну виділено в окрему одиницю, яку названо: Край Росошанський. Тим Росош висунуто на центральне місто краю, а весь край поділено на такі повіти з волостями: 1. Богучарський повіт (волости — Богучарська, Кантемирівська, Манастирщенська, Петропавловська, Щуринівська, Таловська); 2. Бутурлинівський повіт (волости — Бутурлинівська, Тальська, Вороб'ївська, Вел. Архангельська); 3. Калачівський повіт (волости — Калачівська, Манинська, Ново-Миловатська, Старо-Криушанська, Старо-Миловатська); 4. Новохоперський повіт (волости — Новохоперська, Пихівська, Слань-Калинівська); 5. Олексіївський повіт (волости — Олексіївська, Бирюцька, Луценківська, Каменська); 6. Острогозький повіт (волости — Острогозька, Ліскинська); 7. Павловський повіт (волости — Павловська, Білогорська, Верхнє-Мамонська, Лосевська, Воронцовська, Липівська); 8. Росошанський повіт (волости — Росошанська, Михайлівська, Ольховатська, Ново-Калитвинська, Подгоренська, Ровенківська). Порівнюючи проект проф. Л. Шрамченка з проектом Центральної Ради, можемо помітити в основі їх погодження щодо цілої території, яка обіймає собою суцільно-українську частину теперішньої (і попередньої) Воронізької губернії. Відміна полягає поперше у включенню до цього краю частини Бобровсь-кого повіту, виділену у Бутурлинівський повіт та частини Новохоперського повіту, а подруге у перенесенні Валуйського повіту до Харківщини та залишенні частини Старобільського повіту за Харківщиною. В цілому, за проектом проф. Л. Шрамченка, край цей набирає характеру найгустіше заселеної українським народом території, що доходить до 90%. На теперішній час, за обчисленням його ж, нараховується коло 1.200.000 люду (точніше — 1.198.000).8)

Культурно-побутове становище краю перед 1917 р . Побіч історично-географічних даних заселення, як також статистичних даних населення краю, виступають виразні ознаки його національно-культурної єдности з українським народом в цілому, що заховалися протягом 300 років. Полягають вони в побуті, мові та суспільних проявах національної індивідуальности.

Вже при першому погляді на Подонь при переході етнографічної межі української Вороніжчини з російською етнографічною територією, вражає різка зміна краєвиду, де замісць російського села розляглися слободи,