Ця спадщина М. Дикарева варта була уваги. Досить хоч коротенько переглянути його працю, щоб пересвідчитися, який вклад він робив нею до скарбниці української науки. Були це його, як публіковані праці так і велика сила зібраного ним матеріялу з етнографії та лексики. Свою літературну працю розпочав М. Дикарів фактично ще за молодих літ, коли був у Семінарії. Опублікував він тоді у «Вороніжському Телеграфі» свій твір п. н. «Мандугат»(?). Пізніш розвинулася його праця на полі етнографії та лінгвістики а, головним чином, навколо складення українського словника. З найголовніших його праць треба згадати хоч би такі: «Великий бог Микола» (опубл. НТШ.), «Різдвяні святки в ст. Павловській на Чорноморці», опубліковані так само в Етнограф. Збірнику НТШ. 1895. під псевдонімом, що його М. Дикарев іноді вживав — М. Крамаренко, «Народний Календар Валуйського пов.» (Матер, до укр. етнограф.) опубліков. НТШ. 1905.), далі — «Статистика наголосів (accentus) у Воронізькому і Прилуцькому повіті», «Очерки Воронежскаго мещанскаго говора, сравнительно с украинско-русским наречіем», «Малорусское слово паляниця и греческое neXavoQ (проба паралелів, у «К. Ст. 1899.), «Статистика в области діалектологіи» (у «Воронеж. Етнограф. Сб.). Зрештою — Програми про вечерниці, складки — матеріяли, які було пізніш опубліковано НТШ. в «Матер, укр. етнол.» п. заг. «Збірки сільської молоді на Україні», куди ввійшли матеріяли про вулиці, вечорниці, тощо з Богучарського й Валуйського повітів. Крім того, багато ін. праць і матеріялів (див. додаток — Матеріяли й література). Праці М. Дикарева мали відгук на сторінках низки журналів з вуст поважних представників науки. Зауважено їх і в закордонних наукових колах, зокрема на сторінках таких наукових журналів, як напр. «Antropologie» (1894.), «Rev. des tradit. populaires» (1894.) та ін. Зрештою, відгукнулася на його праці й українська преса, зокрема «Кіевская Старина», на сторінках якої, в ґрунтовному огляді-рецензії на працю — «Статистика в области діалектологіи», К. Михальчук виступив на боці автора проти поглядів Будде, висловлених ним щодо методи висунутої М. Дикаревим. Збирання етнографічного матеріялу та праця коло словника були чи не найулюбленішими в життю М. Дикарева. Для цієї праці жертвував він своїм здоров'ям і коштами. «З самого Великодня й до червня сидів я — писав він О. Кониському у 1893. році — у темній кімнаті з зав'язаним оком;тепер хоч і ходжу на службу, але око моє ще не ввійшло в норму. Лікарь мій дивується, що воно вигоїлося і не довелося виймати його. Хороба сталася з того, що мені усю зиму довелося багато працювати. Спочатку я записував етнографічні відомости від матері (я їх маю тепер може на 40 аркушів друкованих), після того лаштував збірку українських народніх пісень задля «Посредника», а нарешті, працював над увагами і додатками до перших чотирьох аркушів Уманцова словаря». Поруч з цією працею мав М. Дикарів й інші турботи. Головно — справа поширення української книжки. Думки про ширення української книжки постійно його турбували.

«В українській книжці тут велика потреба — писав він з Кубані, — а тутешні книгарі, опріч «Кобзаря» та Котляревського нічого не мають». М. Дикарів заходився коло організації продажу української книжки, а пізніш — «пропонував тутешнім «щирим» посвяткувати Шевченкові роковини роздачею «Кобзаря» бідним і улаштуванням книжної торгівлі. Мені відповіли: «Щож ми будемо самі, коли б ще хто». Після цього закупив він сам «Кобзаря» в кількох примірниках і роздав. Так само зробив і на другій рік, зібравши для того гроші у приятелів та додавши своїх. Те ж саме й третього року. А цей, третій рік, був чи не останній в його житті такому короткому, але так змістовному, так відданому ідеї українського відродження, так вщерть переповненому працею, до якої кликало його національне сумління і свідомість. С Єфремов в «Історії українського письменства», даючи кілька рядків про Т. Зіньківського, згадує й про цю національну українську свідомість М. Дикарева такими словами: «Разом з Грінченком, Дикаревим (Крамаренком) та інш. він (Зіньківський) ставив перед українським громадянством нові завдання свідомого українства замісць опортуністичного українофільства. Було це наслідком вродженого українського національного інстинкту, що пізніше розвинувся в глибоку національну свідомість. Сприяло тому, крім безпосереднього українського оточення, також знайомство з українською літературою, українськими часописами, як напр., «Зоря» львівська і зрештою — український театр, про вплив якого він