І. Череватенко. Та не сам М. Дикарів був під цю пору на Подоню. Мав він поплечників в українській національній праці серед місцевого населення. З них в першу чергу треба згадати І. Ч е р е в а т е н к а. Був це селянин слободи Росош Острогозького повіту (в той час), мрією якого повсякчас була народня освіта. Освіту дістав він у реальній школі, а потім віддався господарству. Разом з тим провадив інтенсивну працю ширення української книжки серед народу. Це його впертим старанням сталося, між іншим, те, що видавництво «Посредника» погодилося видавати для народу книжки українською мовою. Це був він, що заклав фонд для видання українських популярних книжок, склавши 1.000 карб, на руки Б. Грінченка. А коли у грудні 1894. року він вмер брати його продовжували його працю, часто в порозумінні з М. Дикаревим. Ця праця не лишилася без наслідків. Українська книжка, а з нею й українська національна свідомість чимдалі тим все глибше пускали свої коріння в народ, речниками якого в пізніших роках виступили поодинокі представники місцевого селянства й інтелігенції. К. Сопляк (К. Меженський). Одним з тих речників і працьовників в початках 1900. років і аж до революції 1917. року був К. Сопляк (К. Меженський), що походив з слоб. Меженки Острогозького повіту. Вже під час першої революції 1905. року імя К. Сопляка пролетіло цілим повітом у звязку з виступами його на вічах та різних зборах з домаганням української школи та винесенням у цій справі відповідних постанов. Пізніш його голос чути було зі сторінок українських часописів, до яких він писав із заслання («Украинская Жизнь», «Маяк», тощо). Тут читач міг знайти чимало відомостів про рідний край автора, про національну думку, що прокидалася серед його земляків. Зокрема звертає на себе увагу одна з тих статей, що, маючи до певної міри автобіографічний характер, подає чимало матеріялу щодо ролі чужої школи в українському житті та шляхів національного освідомлення. Це стаття п. н. «Вне родной культури», писана на засланні (г. Пудож, Олонецька губ.) й опублікована на сторінках «Украинской Жизни» ч. 7/8., 1912.)

Кажучи про власний шлях національного пробудження, автор підкреслює, між іншим, значіння української преси в розвитку і зміц¬ненні його національної свідомости. «Українська преса — пише він — дуже до-помогала мені в мойому саморозвитку. З цього часу (1905/6. р.р.) я розумів вже всю важливість значіння в житті народа рідного слова і дбав про його розповсюдження». Наслідком того був поперше згаданий вже факт вимог української мови в школах, а по-друге — поширювання української книжки серед народу та гуртове читання з земляками і зокрема з молоддю. От два приклади, які він подає: один — вражіння й переживання під час читання «Кобзаря», другий вражіння від читання повісти І. Нечуя-Левицького — «Кайдашева сім'я». Перший приклад дає він в одному з дописів на сторінках «Маяка» (Київ): «Було це — пише він — ще на початку моїх парубоцьких літ, тоді саме, «коли в грудях так багато співу, що хочеться сліз». Ми — четверо нас було — молоді діти природи, діти хліборобів «працею зморені», сиділи мовчки під вітряком і слухали чарівну соловейкову пісню. Перед нашими очима було заснуле село і широкий, нерозмежований зі степом вигін, рідкою сутін'ю вкритий. — Як хороше, — хтось промовив. А скільки краси мав сріблолиций і «небо незміряне, всипане зорями». — Дивіться, дивіться — зірочка покотилась!... — Душенька чиясь — промовила Ганна і почала оповідати казку про Змія. Розказав і Панько, якусь казку. А далі пристала Ганна й до мене. — Розкажи, ти ж багато тих книжок перечитав! — Хіба в книжках є гарні казки! В книжках тільки й пишуть про Бову Королевича — якось сумно одказала охоча до казок чорноока Пріся. Але була моя черга, й я почав: Вітер в гаї не гуляє, Вночі спочиває; Прокинеться, тихесенько В осоки спитає: «Хто се, хто се по тім боці Рве на собі коси? Хто се, хто се? — тихесенько Спитає, повіє Тай задріма, поки небо Не зачервоніє»... — Боже мій, як гарно! — скрикнула Пріся після слів «Що се, що се? спитаєте, цікаві дівчата». А коли я промовив останні слова з «Утопленої», то Пріся вже благала мене: — Костику, ріднесенький, розкажи ще яку-небудь! Розкажи! Деклямація при поетичний обстанові мене так захопила, що я не міг відмовитися й почав словами геніяльного Кобзаря оповідати про безталанну Катрусю, гірку долю якої близько до серця прийняли мої слухачі. Панько сидить похнюпившись, а дівчата вже давно й слізоньки втирають... «Катерина» зосталася недоказаною... Я через