П. Манченко. Лишається на цьому місці згадати ще П. Манченка, що свого часу брав активну участь у національно-культурному житті в м. Вороніжі та дав цікаву розвідку-спомин п. н. «Острогожський полк — слобідська Вороніжчина». Зрештою, доба совітської влади в Україні. Було вже згадано про культурне становище Подоня в цю добу. Тут треба зазначити імена представників Подоня в загально-українському житті цієї доби, а з них в першу чергу Я. Лепченка та Євг. Плужника.

Я. Лепченко. Я. Лепченко — походженням з Валуйського повіту, ще задовго до приходу совітської влади присвятив себе науковій праці в галузі ботаніки, давши кілька творів та працюючи, головно, над перекладами й термінологією. За совітської влади перебував у Києві, продовжуючи свою наукову діяльність. Зокрема пра¬цював в Інституті Української Наукової Мови, та в його Віснику. На початках 1930. років совітська влада виступила проти праці цього Інституту, закинувши йому «націоналістичне шкідництво» в термінологічній праці. Одним з речників сов. влади був — О. Фінкель, що виступив на сторінках «Мовознавства» (1934. II.) в статті — «Термінологічне шкідництво і його теоретичне коріння». В цій статті, між іншим, присвятив він увагу і праці Я. Лепченка в таких рядках: «У похвальному слові Максимовичу (російсько-український ботанік-філолог 30-40. років) Я. Лепченко відзначає, що Максимович мав на меті «наблизити переклади з сухої латинської мови до мови народньої, дати позмозі на кожну латинську назву не тільки точний, а ще й близький до мови народньої переклад», — а далі з піднесенням заявляє: «Отже й ми, українські термінологи, маємо чимсь згадати Максимовича... Продовжуючи нитку Максимовичових термінологічних шукань та йдучи при цьому Максимовичовим шляхом, шляхом наближення мови наукової до мови народу, ми певні, що стали на вірний шлях». Так перекликаються — пише Фінкель — сучасні націоналісти з націоналістами попередніх поколінь з тою лише різницею, що сучасні ще реакційніші, ще небезпечніші, ще шкідливіші, ніж націонал-буржуазні ідеологи 60—70. років минулого століття, бо вони хочуть затягти українську термінологію на ті шляхи, які були застарілими і класово-буржуазно обмеженими вже 70 років тому». А далі закінчує Фінкель цей уступ такими словами: «Отже для нас цілком ясні ті основи, на яких базувалася теорія і практика термінологічної справи ІУНМ та його послідовників... Перед нами витвір українського фашизму, отруйне знаряддя ворожої пролетаріятові думки, і то тим шкідливіше, що воно прибране в шати наукової фразеології, демократичних висловлень, академічного тону». Так у науці. Подібне в українському письменстві, в якому зустрічаємо творчість тих, що прийшли з Подоня.

Є. Плужник, М. Артеміїв, Д. Мороз. «Плужани»: М.Артеміїв, колишній співробітник воронізької газети «Праця та Воля», Д. Мороз і зрештою — Євген Плужник, що прийшов до українського літературного життя 1922. року, як член гуртка «Ланка», занявши одно з визначніших місць української поетичної творчости. Народився поет Є. Плужник року 1898. в слободі Кантемирівці Богучарського повіту. Гімназію скінчив у м. Боброві, після чого подався до Києва. Тут дав він дві збірки своїх поезій: «Дні» і «Рання осінь». Року 1934. разом з іншими письменниками був арештований і присуджений до смертної кари. Було це в ті дні, коли Україна втратила низку ліпших своїх творців думки-слова. Дня 15. грудня 1934. р. розстріляно було Гр. Косинку та ін. Є. Плужник разом з Підмогильним, Антоненком-Давидовичем та ін. пережив муки чекання на викон присуду смерти. Та було її замінено 10. роками заслання. Витримав ледве рік і 2. лютого 1936. року Є. Плужника не стало. Тяжке заслання виконало присуд. Прийшов він з словами: «Як страшно! Людське серце докраю обідніло» (епігр. до зб. «Дні»). Творив, коли: ...«на уста усмішкою гіркою Лягла мовчання мудрого печать... Дар не легкий ваш, досвіду й спокою, Дар розуміти, знати і мовчать!» І відійшов навіки, залишивши заповіт: «Для вас, історики майбутні, Наш біль — рядки холодних слів!» ...

ПРИМІТКИ 1) Ст. Рудницький, “Основи землезнання”, ІІ, ст. 212 — 213, 2) Кажучи про цей український колонізаційний рух на схід, проф. М. Грушевський, на підставі багатого зібраного ним документного матеріялу, в таких словах подає причини й характер його в його початках: «Придавлена була козаччина... Певними путами зв`язаний був своєвільний козацький елемент на Дніпровому Низу. Але задавлений не був... Стиснений польськими залогами і заставами на Дніпрі, з тим більшою силою шукав собі виходу й поля своєї діяльности на сході, за границями Польської держави, поза доглядом польської адміністрації... Він був придавлений, але він жив ... і готов був при першій відповідній хвилі розбити ті окови. Та не тільки це, а й ще інше кажуть нам оці зібрані разом, припадком переказані поголоски і факти 1630 — 1640. pp. Вони відкривають перед нами образ незрівняного своїм розмахом, своєю сміливістю і стихійною силою нового походу українського. Цей саме момент, що на перший побіжний погляд здавався хвилею розбиття, безрадности, пониження й упокорення української стихії, був в дійсності хвилею могутнього дерзновения її в сфері колонізації. Програвши свою справу з шляхетським режимом на Україні наддніпрянській... він