У слободах Подоня, звичайно, обістя коло хати ширше. Складається в першу чергу з по-двірря, навколо котрого розміщено повітки, стайні, комори, далі город із клунею. Хати, звичайно, стоять на віддалі одна від другої. Коло хати позаду — садок, а перед хатою часто — квітник. Все це свого часу було причиною того, що асекураційні товариства на Вороніжчині й Курщині брали менші премії на обезпечення від пожеж, як у російських селах. Зовнішній вигляд хат так само різко відмінний від властивих московських, хоч останніми часами, десь кінцем минулого століття й початком теперішнього, можна вже помічати вплив української хати на будови сусідніх московських сел. Здається, не можна зустріти жадної хати на Подоню, яка не була б оздоблена в середині уквітчаними образами, покритими рушниками, як також оздобленими рушниками вікна тощо.

Те ж саме можна сказати й про церкви Подоня. Подекуди тут ще зберігайся до останніх часів церкви старшої українсько-козацької архітектури (козацьке бароко). Зокрема згадати хоч би церкву Різдва Богородиці у м. Острогозьку, що була збудована українськими козаками десь близько 1664. р. Була вона напочатку дерев'яна. Року 1782. на її місці було поставлено кам'яну, заховавши той же стиль. Таких церков на Подоню було ще наприкінці минулого століття чимало. Так, наприклад, визначалася свого часу архітектурою козацької доби ще церква слободи Волоконівки на Валуйщині. На початку 1900. років було її знесено, а на її місці збудовано нову, кам'яну за офіційним синодальним зразком. Так само сталося і в багатьох інших слободах. А проте зміна зовнішнього вигляду церкви не торкнулася її внутрішнього вигляду, що свідчило про заховання національної традиції її парафіян. Така ж оздоба вишиваними рушниками, таке ж уквітчання образів, розположення місць для молящихся, що заповнювали церкву у свята.

Тут, під час свят, найяскравіше виявлявся український одяг в тій чи іншій слободі. Зосібна у дівчат та жінок. У багатьох місцях зберігся він аж до часів світової війни й приходу совітської влади, з деякими, часом місцевими, відмінами. Зокрема визначалися в цьому такі, наприклад, слободи, як Ліски, Хрестики, Пухово, Волоконівка, Ютановка, Уриви, та ін., а ще більш це ярмарки і зокрема ярмарок на першу Пречисту, що відбувався коло Дивногорського Манастиря поблизу Лісків на березі Дону.

В деяких місцях відміни в національних убраннях ішли далі, заховуючи всеж основну їх рису — вишивку, мережку тощо. Те ж саме можна сказати і про чоловічий одяг, що ще до кінця минулого століття заховував у собі національний український характер (вишивані сорочки, широкі штани вбрані до чобіт та ін). Із зовнішнім виявом побуту українського населення Подоня в'яжеться його т. м. духова сторінка, що виявляється в першу чергу в його взаєминах, звичаях, творчості й мові.

Щодо цієї сторінки то можемо знайти чимало вже публікованих матеріялів. На цьому місці згадаємо хочби такі, як ті, що увійшли до «Описанія рукописей Ученаго Архива Императорскаго Русскаго Географическаго Общества», складеного Д. Зеленіним і опублікованого в 1914. р. Подано тут огляд матеріялів, зібраних на Вороніжчині. Крім того маємо праці М. Дикарева, Аполосова, П. Тарасевського та ін. Зрештою матеріяли розкидані на сторінках етнографічних збірників та вісників.

Тут зазначимо лише дещо, що характеризує національну єдність і нерозривність у цій галузі з життям і побутом цілого українського народу, що не порвалася протягом кількох століть. Перше, що звертає увагу, це становище українського населення Подоня до росіян та їх взаємини. Помимо зустрічі українського населення з московським на вказаній етнографічній межі в дійсному значінні цього слова, відбуваються вони і в середині краю. В деяких повітах розкидані московські села. Українці Подоня — слобожани, звуть їх «руські села», а мешканців називають або «руськими» або «москалями».

Торговельні й промислові взаємини між одними і другими були завжди досить жваві. Але на цьому вони переважно й кінчалися. Ближчих взаємин протягом довгих років помітити було тяжко. Цьому на перешкоді ставала різка різниця в побуті одних і других, в їх духовій культурі та в традиціях. Зокрема майже виключеними були родинні зв`язки. «Хоч вона й гарна — та московка» — можна було почути від українця-парубка. Так само й дівчата, що скрізь перебували під охороною свого парубоцтва. Лише у випадках, коли яка з них засидиться бувало й має дотого ще й «брак», траплялося, що йшла до «руського села».

Таке становище сприяло протягом століть збереженню, як національного типу Подонського слобожанина, так і цілого національного характеру краю, що різко вражає при переході етнографічної межі, наприклад, з одного берегу Дону на другий, скажемо, до слободи Ліски чи де інде. Особливо, як було вже згадано, в неділю, чи якесь свято. Переходячи Дін зі сторони села Ново-Покровського, або як його ще називано Петровського, на території якого стоїть вузлова станція Південно-Східньої залізниці Ліски, на другий берег, де розлягається велика слобода Ліски, вражає зміна одягу й мови.

З царства сарафана й московської мови — входимо у квітник українських корсеток, жупанів, чуємо чисту українську мову й можемо вже спостерігати властиві українському люду звичаї, обряди.9)

Звичаї. — Ще до недавна було ціле життя слобожанина Подоня, часом злиденне й тяжке, овіяне чаром поетичних звичаїв та вірувань і