провадився послідовно, надавав українським прізвищам в урядових книгах та особистих документах суто російський вигляд через приставку кінцівок «в», «ов», «ін» тощо. До яких курйозів ці експерименти доходили досить подати хоч би такі приклади: суто українські прізвища, при чому поширені в Україні, як Науменко, Олексієнко, Білоус, Дерев'янко, Голуб і под. на Подоню було перетворено в «Н а у м є н к о в», «А л е к с е е- н к о в», «Б є л о у с о в», «Д є р є в я н к и н», «Г о л у б є в», так само — «Божков», «Сильченков» і т. д. Так і стояло в урядових книгах чи документах. Так вони і красувалися на вивісках в містах Острогозьку, Валуйках і ін.
Мало того. Тут, хоч в основі, ще нагадувало те чи інше прізвище про своє походження. Інше з другим способом, коли змінене прізвище цілковито губило зв`язок зі своїм походженням. До таких належить, наприклад, таке поширене серед духовенства та його родин чи нащадків на Подоню прізвище, як Смирнов. Цікаве походження цього прізвища, його історію подає І. Хитров у своїй розвідці: «Замечательные люди из рус. белаго духовенства в XVIII. ст.». З цієї розвідки довідуємося: священик Смирнов Яків з дворянського (шляхетського) українського роду — Леницьких. Призвіще Смирнов було дано Я. Леницькому при командировці його закордон (Лондон). Як розповідав сам Смирнов, міністри того часу неприхильно дивилися на українців. Тому протоієрей Самборський, що справу командировки провадив, поперемінював усі українські прізвища на російські — Прокоповича було названо Прокофіевьім, Флавицького — Ф л а в і а н о в ы м, а Леницького (lenis — тихий, смирний) названо було Смирновым.10)
Поважне завдання обрусіння краю покладено було також на школи. Правда, шкільна справа ще на початку XX. ст. може характеризуватися 84% анальфабетизму. На початку століття стан освіти дещо зліпшився, зменшивши відсоток цей десь до 70 — 75. Шкільну мережу Подоня творили школи — земські, церковно-парафіяльні та в меншій кількости т. зв. школи грамоти. Звертаючи увагу на становище цих шкіл щодо національного складу населення і його національних інтересів, треба відзначити той факт, що школи церковно-парафіяльні були більш чутливі, аніж школи земства. Пояснюється це поперше міцнішим зв`язком з місцевим населенням духовенства, в багатьох випадках місцевого походження, а подруге національним складом учительства так само кревно зв'язаного з місцевою людністю, вихованого в українському оточенні. Навпаки в земських школах було чимало елементу національно чужого місцевій людності, відірваного від місцевих умов, вихованого в чужонаціональному оточенні й байдужого, часто ворожого, до національних інтересів українського населення Подоня.
Інакше заховувалося само земство, чи, радше, радники земства, що не раз підносили навіть питання заведення української викладової мови в школах. Це прислужилося до того, що справа української мови в початкових школах була поставлена на обговорення й винесення відповідних постанов на Воронізькому Губерніяльному Зібранні.11) Таке становище збігалося з проявами українського культурного руху на місцях. Не міг він охопити ширші маси місцевого населення, через безліч різного роду перешкод, особливо адміністративно-поліційного характеру. Але й те, що пробивалося через них, приносило свіжий подув і збуджувало національну думку й почуття. Осередком цього руху стала Острогожчина, де найширше розвинулася ця праця навколо поодиноких церковнопарафіяльних шкіл, кооперативів, де виникали різного роду драматичні гуртки, українські хори, тощо. Побіч з учительством провадилася ця праця переважно шкільною молоддю, що приїздила на свята чи літні вакації додому. Були це учні середніх шкіл Вороніжа, де існували нелегальні гуртки (останніми часами під проводом учителя А. Бориса), як також студенти високих шкіл Петербургу, Харкова тощо.
Не можна при цьому замовчати того глибокого національно-виховуючого впливу, що мав на цю молодь український театр, який щороку навідував м. Вороніж під проводом М. Кропивницького, а пізніш Гайдамаки, Суходольського, Гаєвського і, зрештою, М. Садовського та ін. Далі Вороніжа, в глибінь Подоня, українському театру нещастило пробратися. Натомісць тут вже було поле діяльности його вихованців.12)
Зрештою, не відставало в українському культурно-освітньому житті Подоня й саме м. Острогозьк. Не легке було це завдання. Найменша спроба завжди мобілізувала всю увагу й ретельність адміністративно-поліційних чинників. Так, пригадується, напр., одна з таких спроб. Була в Острогозьку громадська бібліотека. Звичайно, складалася вона майже виключно з російських книжок. Лише де-не-де притулилася якась українська — «Кобзар», «Ілюстрована Історія України» М. Грушевського та одно-двоє оповідань, що губилися в морі російської книжки. Зважаючи на таку бідність на українську книжку бібліотеки, гурток місцевих українців з участю засланих сюди земляків з України (Галевич, М. Токаревський та ін.) задумав було організувати український вечір на користь бібліотеки з метою поповнення її українською книжкою. Центром вечора мав бути виступ бандуриста.
Виявилося, що бандура — небезпечна зброя. Справник категорично заборонив цей виступ, сказавши при цьому розпорядчикам: «А вы знаєте, что они делали с теми бандурами в Киеве?».
Культурний рух за Центральної Ради. З вибухом революції 1917 року український національно-культурний рух Подоня починає швидким темпом зростати та набирати ширших організаційних форм. Вживаються заходи міцнішого звязку з українськими центрами, як Харків та Київ. Зв'язується Подоня з українським організаційним життям у м. Вороніжі, де в цей час повстає «Українська Громада» при активній участі п. п. С Чумака, й. Шереметинського, С. Паламаря, земляка з-під Карпат Осипа Кузьмича та ін.
Поруч
