Зрештою, чимало уваги було присвячено справі української мови в школах. На чолі цієї справи стояв член Управи Острогозького Земства В. Чоба. Перехід у навчанні на українську мову з осени зустрічався з численними перешкодами, а в першу чергу — за браком відповідних учительських сил та підручників. Проте початок було вже зроблено в надії й з певністю, що ступнево розвинеться він в ширшу мережу українських шкіл, яка охопить собою ціле Подоня. Та не так склалося... Чим далі, тим все з більшою силою зростав протиукраїнський рух на Подоню. Об'єднав він у собі всі російські сили від правіших реакційних до комуністів включно. В українській справі Подоня на цей час знайшли вони спільну і дружню мову. Та незабаром захисниками російських інтересів на цих землях все виразніше стали виступати комуністи поки не перебрали до своїх рук повну монополію безоглядної боротьби з українським сепаратизмом і захисту російських державних інтересів.

Побутове та культурно-освітне становище за совітської влади Двадцять років цієї монополії захисту російських державних інтересів на землях Подоня принесли різку зміну, як у зовнішньому його вигляді, так в його духовому, національно-культурному житті. Зовнішній вигляд слободи Подоня перестав свідчити навіть про найменшій добробут її мешканців. Хати, що колись пишалися чистотою та охайністю, за тих двадцять років стали обшарпаними, облупаними, солом'яні стріхи попрогнивали, попровалювалися. Плоти навколо дворів подекуди спалені або розібрані, хліви, стодоли рідко де можна побачити. І стоять ці убогі хатки з розбитими вікнами, що лише ганчірками та дошками від непогоди позатикані, сумно дивляться на порожне подвір'я... А церква? Обернена вона на склад сільсько-господарських машин. Не чути її дзвонів, не видко коло неї ні кобзаря, ні лірника, ні квітника дівчат і дітвори коло нього.

Не потрібні стали старости, дружки, світилки та бояри. Молодь про них вже нічого не знає. Не знає й тих звичаїв чи обрядів, що колись творили цілу поезію весілля чи свят. Зникло й народне вбрання. Міський трафарет витіснив останню можливість для індивідуально-національної творчости, а підперла його страшенна біда. Немає вишиваних сорочок з багатими мережками, зникли вишивані чи виткані рушники... Але вже досить. Не є нашим завданням довше тут спинятися на цьому. Перед нами інше питання: культурно-національне становище Подоня, залишеного сов. владою в старих межах російської державности. Найвиразніше освітлення цього становища знаходимо в даних, що їх подають сов. джерела. Один із співробітників журналу «Радянська Освіта» — С. Кириченко подає на його сторінках таку картину культурно-освітнього становища серед українського населення поза Україною на 1924/25. р. До цього входить також і Подоня, при чому в більш характеристичних випадках автор звертає особливу увагу.

«Дітей українців — пише він — охоплено школою соціяльного виховання з навчанням в рідній мові не більше як 5%. На 6.2 мільйонів українського населення припадає всього 293 школи чотирьохліток (з них багато не повних), декілька семиліток та шкіл II. ступня. Дошкільної установи немає навіть хоч би де... Пунктами лікнепу з навчанням українською мовою охоплено лише 3% неписьменного населення від 14. до 35. років, якого налічується 1.784.439 душ. Інших політосвітніх установ майже для 7 мільйонів обмежено хатами-читальнями та 6 клубами. В них лише за останній рік почали переходити до праці на українській мові. Щодо змісту, то вона залишилась цілком російською... Щоб зрушити справу з мертвої точки, була скликана в Москві 24.—30. квітня нарада, присвячена проблемам культурно-освітньої праці серед українців та білорусів там, де вони складають національну меншість. Доповіді з місць, що були заслухані на нараді, не прибавили нічого оптимістичного до відомої раніш сумної картини. Ніде гріха таїти — центр раніш також не давав виразних і повних директив в українській справі. А на місцях дискутували — чи потрібна праця серед українського населення, або чи є таке населення в природі взагалі, не зважаючи на існування під боком УССР. Іноді отверто стирчало з мішка шило великодержавницького шовінізму. Часто й густо можна було почути міркування про те, що українці вже давно асимілювалися, забули рідну мову, побут, культуру, вважають себе за росіян і лише розмовляють попсованою російською мовою...

Найдотепніше, здається, вийшов з важкого становища один з повітових виконавчих комітетів Курщини чи Вороніжчини, що на прохання сільради про відкриття української школи, виніс клясичну постанову, що малоросійського населення за конституцією СССР немає, а через те не може підніматися й справа про організацію для нього окремої школи... На Вороніжчині, як висловився на нараді заступник голови Раднацмену Наркомосвіти РСФР, абсолютно не дають змоги розвинутися українській праці».15) Те ж саме підкреслює один з визначніших російських комуністів — Ларин (Лур'є). Зазначивши абсолютно малу кількість шкіл на Вороніжчині та Курщині в кінці 1928. p., він каже, що на Курщині «звичайнісіньке викладання в школах українською мовою касується». Він же зазначає факт, що влада відмовила в дозволі відкривати пункти ліквідації неписьменности українською мовою навіть коштом самих українських селян.16)

Зрештою, декілька цифрових даних. На рік 1925.