До певного часу, зазначалося в Декларації, головним завданням Центральної Ради було об'єднання української демократії на засадах лише національно-політичних дома-гань. Однак економічне й соціальне становище потребува-ло відповідних управлінських дій, які й було зроблено Ге-неральним Секретаріатом Центральної Ради.

Отже, Центральна Рада перетворювалася на законо-давчий орган, а Генеральний Секретаріат — на орган цен-тральної виконавчої влади.

Віхою у розвитку конституційного процесу стало прийняття 3 липня 1917 p. II Універсалу Центральної Ради, який можна розглядати як своєрідний договір про порозу-міння між Центральною Радою і Тимчасовим урядом. Згід-но з ним Центральна Рада поповнювалася представниками інших національностей, що проживали в Україні. Крім того, зазначалося, що "прямуючи до автономного ладу на Україні, Центральна Рада в згоді з національними меншос-тями України підготовлятиме проект законів про авто-номний устрій України для внесення на затвердження Учредительного зібрання".

Документами, що мають суттєве значення для харак-теристики тогочасного конституційного процесу в Україні, є також "Основи тимчасового управління на Україні" і "Тимчасова Інструкція Генеральному Секретаріатові Тим-часового Уряду на Україні". У них визначалися основні питання організації структурної побудови та функціону-вання Генерального Секретаріату як найвищого органу уп-равління в Україні.

Розвиток подій у другій половині 1917р. підводив Ук-раїну до проголошення незалежності. Важливим політико-правовим передконституційним кроком на цьому шляху стало прийняття Центральною Радою 20 листопада 1917 р. III Універсалу, який проголошував побудову стосунків із Росією не на автономних, а на федеративних засадах.

IV Універсал проголошував ряд інших важливих поло-жень щодо державного устрою України, у тому числі:

Як бачимо, усі зазначені положення мали демо-кратичне спрямування й у подальшому знайшли відобра-ження у Конституції Української Народної Республіки 1918 p., яка мала підзаголовок "Статут про державний устрій, права і вільності УНР".

Наведене вище свідчить, як поступово, віддаючи перевагу мирним засобам розвитку держави. Центральна Рада намагалася встановити в Україні справді демо-кратичний устрій. Саме це засвідчує Конституція УНР 1918 p., яка, однак, так й не набула чинності, бо у день її прийняття до Києва увійшли німці. Почалася німецька окупація під кольорами українського гетьманату П. Скоро-падського.

За гетьманату особливого зна-чення набула "Грамота до всього українського народу" від 29 квіт-ня 1918 p., яка відновлювала старі порядки, скасовувала усі акти, прийняті Централь-ною Радою, у тому числі й Конституцію, визначала право приватної власності як фундамент культури і цивілізації, проголошувала повну свободу торгу і широкий простір для приватного підприємництва та ініціативи. Того ж дня було прийнято установчий правовий акт під назвою "Закони про тимчасовий державний устрій України", яким врегу-льовувалися питання "про гетьманську владу", "про віру", встановлювалися "права і обов'язки українських козаків і громадян". У спеціальному розділі наголошувалось на особливому правовому статусі цього акта. Йшлося також "про Раду Міністрів і проміністрів", "про фінансову Раду", "про Генеральний Суд". Тобто вказаний документ мав ознаки конституційного акта, бо порушував найпринци-повіші питання організації Української гетьманської дер-жави.

За цим Законом уся повнота державної влади зосеред-жувалася в руках гетьмана: він затверджував закони, які розроблялися у міністерствах і потрапляли до нього через Раду Міністрів; був наділений верховною владою щодо уп-равління державою; призначав голову і членів Ради Мініс-трів; був "Верховним Воєводою Української Армії і Флоту"; мав право помилування засуджених. Силу кон-ституційного закону мав й ухвалений Радою Міністрів та затверджений П. Скоропадським "Тимчасовий закон про верховне управління державою на випадок смерті, тяжкої хвороби і перебування поза межами ясновельможного пана Гетьмана всієї України". За обумовлених обставин верхов-не управління державою переходимо до трьох її верховних правителів, одного з яких заздалегідь визначав сам гетьман, Другого обирав Державний Сенат, а третього — Рада Мі-ністрів.

Характеристика розвитку кон-ституційного процесу в Україні була б неповною без згадки про правові акти, прийняті у Західно-Українській Народній Республіці. Серед них — Статут Української Національної Ради, прийнятий у Львові 18 жовтня 1918 p.. Прокламація Української Національної Ради від 19 жовтня 1918 p., Відозва Української Національ-ної ради від 1 листопада 1918 p.. Тимчасовий Основний Закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії, ухвалений Україн-ською Національною Радою 13 листопада 1918 p., Закон про виділ Української Ради від 4 січня 1919 p., а також Уні-версал Директорії Української Народної Республіки від 22 січня 1919 р., в якому, відповідаючи на звернення Української Національної Ради Західно-Української На-родної Республіки, проголошувалася "злука Західно-української Народної Республіки з Наддніпрянською На-родною Республікою в одноцільну, суверенну Народ-ну Республіку". Тим самим, зазначалося в Універсалі, "здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України. Однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка".

Особливої уваги вартий "Передвступний договір", укладений 1 грудня 1918 р. в м. Фастові між Українською Народною Республікою й Західно-Українською Народною Республікою про майбутню злуку обох українських держав в одну державну одиницю.

У ньому зазначалося, що ЗУНР "заявляє цим непохит-ний намір злитись у найкоротшім часі в одну велику дер-жаву з Українською Народною Республікою". Те ж саме заявляла в цьому акті і УНР, визнаючи за ЗУНР територі-альну автономію, межі якої мала визначити спільна комі-сія. Рішення мало бути ратифіковане відповідними орга-нами обох держав.

Падіння Директорії на початку 1919 p. і створення так