Два роки стояла над моєю Україною жахлива ніч фашистського рабства. Висохла від горя, потемніла від ненависті до ворога українська земля чекала світлого ранку визволення. У Києві цей ранок настав б листопада 1943 року.

Ось як це було.

Після історичної перемоги на Курській дузі ра-дянські війська перейшли у наступ на величезному фронті від Великих Лук до Азовського моря. Роз-горнулась небачена за своїм розмахом і напружен-ням битва за Дніпро, за Київ, за Україну.

Дніпро — могутня ріка, швидкість її течії міс-цями сягає двох метрів на секунду, ширина — до трьох з половиною кілометрів, а глибина — до два-надцяти метрів. Правий берег, високий і скелястий, панує на великому, відтинку над лівим, з котрого наші війська починали переправу.

Німецько-фашистська пропаганда на всі лади стверджувала, що Дніпро закутий у залізо і бетон, перетворений у неприступний «Східний вал».. Гітлер заявляв: – “Скоріше Дніпро потече назад, аніж росія-ни подолають його...” та, як кажуть мої земляки, не так сталося, як га-далося.

Наприкінці вересня війська чотирьох фронтів — Центрального, Воронезького, Степового і Південно-Західного, — вийшовши майже одночасно до Дніпра на величезному відтинку від Лоєва до Запоріжжя, у багатьох місцях з ходу форсували ріку і розгор-нули бої за розширення плацдармів. Всього на пра-вому березі Дніпра було створено двадцять три плацдарми. Дев'ять з них захопили війська Воро-незького (з 20 жовтня він почав називатись 1-м Ук-раїнським) фронту.

Жодна армія у світі не форсувала раніше такий потужний водний рубіж з ходу на такому широкому фронті.

Першими перетнули Дніпро окремі групи і неве-ликі підрозділи, переважно піхотні і артилерійські. Форсування почалось з величезним поривом і ентузіазмом.

Коли наші війська підійшли до Дніпра, Військова рада Воронезького фронту звернулася до особового складу із закликом — за всяку ціну форсувати рі-ку, з честю виконати свій високий обов'язок перед Батьківщиною.

Наші табельні засоби для переправи відстали від передових частин, мости і переправи через ріку ворог висадив у повітря при відступі. Часу втрачати було не можна, щоб не дати ворогові оговтатись і закріпитись на правому березі. У повній мірі тут проявились солдатська кмітливість і винахідливість. В хід пішли підручні засоби: плоти з колод, дощок і жердин, залізні бочки, рибальські човни, баркаси і катери, приготовані партизанами і населенням, ворота і двері, плащ-намети, натоптані соломою — все, що потрапляло під руку і могло три-двері, плащ-намети, натоптані соломою або сіном — все, що потрапляло під руку і могло триматись на плаву. Прив'язавши до цих поплавків свою зброю, воїни штовхали їх поперед себе в кри-жаній воді і пливли через широкий Дніпро. На правому березі вони поставали перед німцями з вранішнього туману, як привиди, і відчайдушно бились кожний метр рідної землі. В кровопролитних бо-ях клаптики звільненої землі ширились і перетво-рювались у плацдарми.

Всій країні став відомим подвиг чотирьох гвардійців з 51-ої танкової бригади: Пєтухова. Сисолятіна, Семенова та Іванова. Це вони першими пере-пливли Дніпро і обрушились на ворога, як сніг на голову, зав'язати жорстокий бій, відволікли увагу гітлерівців від переправи і тим самим забезпечили приховане зосередження на правому березі цілого батальйону, котрий раптово атакував і зайняв село Григорівну. Так було покладено початок створенню букринського плацдарму південніше Києва.

Уперті бої розгорнулись на північ від Києва, в районі Лютежа та Вишгорода. Тут особливо відзна-чились воїни 240-ої стрілецької дивізії полковника Уманського. Першим переправився на лютізький плацдарм взвод, яким командував старший сержант Нефьодов. Жменька радянських воїнів під його командуванням міцно зачепилась за крутоярий бе-рег і декілька годин відбивала натиск ворога. Наступ-ної ночі надійшло підкріплення. З цього почався лютізькйй плацдарм, котрий згодом відіграв вирішальну роль у звільненні Києва.

Взяти Київ, розташований над Дніпром на висо-кому березі, прямим ударом в лоб було неможливо. Тому війська 1-го Українського фронту застосували вельми вправний обхідний маневр з північного за-ходу і заходу.

Радянське командування планувало здійснити звільнення столиці України двома ударами, зав-даючи головного удару з плацдарму в районі Вели-кого Букрина, допоміжного — з лютізького плац-дарму.

Бойові дії в букринському закруті Дніпра пока-зали, що плацдарм надто малий для створення ударного угруповання. Супротивник створив тут міцну оборону, закрив вихід з невеликого букринсь-кого закруту п'ятьма танковими і моторизованими та п'ятьма піхотними, дивізіями. Глибокі балки і яри утруднювали маневр наших танків. Тому головного удару вирішено було завдати з лютізького плац-дарму.

На цьому плацдармі і довелось діяти 5-му гвар-дійському танковому корпусу, яким в той час я командував.

На шляху до Києва довелось долати три ріки — Десну, Дніпро та Ірпінь (на північний захід від Ки-єва). Коли корпус отримав наказ здійснити форсова-ний марш на лютізькйй плацдарм, де в Цей час 38-а . армія вела важкі кровопролитні Сої, танкісти за дві доби .перетнули Десну і Дніпро. Ціле танкове з'єд-нання переправилось по дну Десни, До цього ще ніде і ніколи танкові війська не долали вбрід такої великої водної перешкоди.

Командири бригад вжили всіх заходів, щоб від-шукати брід. В холодні води Десни першим увійшов танкіст лейтенант Пічко. Його приклад наслідували механік-водій Кузьмін, в іншому підрозділі — Горбунов, Кривенко. Пірнаючи в крижаній воді, смілив-ці вимірювали глибини, обстежували дно ріки, по-значали тичками багаточисленні ями і замулені ді-лянки. На поміч танкістам прийшли місцеві жителі — рибалки. Брід було знайдено, однак далеко не безпечний. На окремих