Різко змінилося становище селян. Протягом цілого XVIII ст. воно погіршувалося. Зникали вільні посполиті, які або ставали економічно залежними від землевласників, або тікали на Запоріжжя, на Південну Україну, на Дін. Року 1735 вільних селян залишалося тільки 35°/о. Року 1763 російський уряд, щоб покласти край переходам селян, видав наказ, яким заборонялось переходи селян без дозволу пана. Проте, після того втеча селян ще більше підсилилась, бо вони побачили в тому на- казі початок закріпачення. Року 1783, після зруйнування Запорізької Січі, заборонено селянам переходити з того місця, на якому застала їх ревізія. Цим закрі- пачено селян і зрівняно їх із російськими селянами. Але мета не була досягнута: хоч не було вже Запоріжжя, залишилися запорізькі сте- пи, що, після зруйнування Січі, перейшли під управління Катерино- славського намісництва, правитель якого Потьомкін вже в 1776 році наказав не повертати втікачів. І дійсно, до Катеринославського намісництва стягалися втікачі з усієї України. Наказ 1783 року позбавив селян права переходу. Це ще не було кріпацтво, пан ще не мав прав на особу селянина, не міг продати його без землі, перевести до іншого маєтку, але де факто це було кріпацт- во, бо селянин був позбавлений можливости покинути свою садибу свого пана, а в умовах станової держави все управління, суд, перебу- вали в руках шляхетства, і скарги до якої б то не було інстанції мог- ли тільки погіршити становище селянина. Залишалися, як було завжди перед тим, два шляхи: втеча світ-заочі, на Південну Україну, Дін, пізніше — на Кубань (Правобережна Україна перестала бути місцем для втечі) або — повстання, число яких збільшувалося в кінці XVIII ст. Року 1795 приєднано до Росії Правобережну Україну. Надії там- тешніх селян, що єдиновірна, православна Росія звільнить їх з-під влади польських панів, не справдилися. Навпаки, становище селян стало ще гіршим. Російський уряд підтвердив права польських па- нів і навіть збільшив їх. Ніколи за польського панування не мали вони такої влади над селянами, яку дістали від російського уряду. До того ж селяни позбавлені були тепер можливости робити повстан- ня, бо не було Запоріжжя.
Головна маса козацтва не дістала дворянських прав і створила окремий стан, який зайняв місце між дворянством і селянством. Козаки в Чернігівській та Полтавській губерніях залишилися як вільна сілька людність. Козаки мали свої окремі права, які були застережені законами Російської імперії і в майбутньому ввійшли до «Своду законов Российской Імперии». Так існували ко- заки протягом цілого XIX ст. і тільки революція 1917 року знищила козаків як стан і скасувала їх права та привілеї. Характеристичне побутове явище: козаки здебільшого не зливалися з селянством, пи- шалися своїм козацтвом і рідко мали шлюбні зв'язки з селянами. Але не всі козаки зберегли свої права. Вже була мова про те, як у середині XVIII ст. багато козаків «зубожило». Тяжкі війни, а го- ловно — примусова праця то на каналах, то на будуванні фортець, безправне становище проти власної сотенної старшини, зменшення земельних володінь внаслідок поділу їх між спадкоємцями, тощо, призводили до того, що козаки переходили до панів, як вільні поспо- литі, виконували для них різні повинності, відбували панщину, але почували себе вільними й могли в перший-ліпший час покинути пана. На цьому грунті йшла вперта боротьба, бо козаки не відмовляли-