Проте революційним виступом військових моряків-чорноморців повстанський рух в армії й на флоті не закінчився. 18 листопада майже 1000 озброєних революційно настроєних солдатів-саперів на чолі з підпоручником Борисом Жаданівським вийшли зі своїх казарм і організовано, парадним строєм рушили вулицями Києва. Повсталі солдати підійшли до одного з найбільших тоді київських підприємств-Південноросійського заводу, й до них приєдналися майже чотири тисячі робітників. І хоч повстання у Києві не увінчалось перемогою, воно переконливо засвідчило, що армія вже не є надійною опорою царизму.

Найбільшого піднесення збройна боротьба досягла у грудні 1905 року. В Україні збройні повстання спалахували в Харкові, Катеринославі, Олександрівську (нині м.Запоріжжя).

Широкого розмаху набрало збройне повстання робітників Донбасу.Центром подій стала Горлівка. Тут 16 грудня поліція і війська відкрили вогонь по беззбройних страйкарях машинобудівного заводу. Було вбито 18 і поранено понад 50 робітників.

А вже наступного дня з різних міст, селищ і залізничних станцій до Горлівки прибуло 8 поїздів з дружинниками. Разом їх зібралося близько 4 тисяч. На допомогу повсталим робітникам прийшли селяни з навколишніх сіл. Але не вистачило зброї. Повстанці мали в своєму розпорядженні лише 100 гвинтівок, 500 револьверів і мисливських рушниць. Більшість озброїлася соморобними шаблями, списами, кинджалами.

На світанку 17 грудня повсталі загони пійшли у наступ проти царських військ і після двогодинного бою примусили їх відступити в степю Та через кілька годин, одержавши значне підкріплення, царські війська вже переважаючими силами пійшли в атаку. Повстанці виявили незламну стійкість і мужність, вони рішуче відкинули пропозицію скласти зброю. Після шестигодинного бою, втративши вбитими близько 300 своїх товаришів, дружинники залишили Горлівку.

Незважаючи на поразку, грудневе повстання в Донбасі відіграло значну роль в утвердженні і розвитку робітничих традицій боротьби за соціальну справедливість.

Слідом за робітниками виступили селяни.Так, у грудні 1905 року жителі села Великі Сорочинці Полтавської губернії не дали поліції заарештувати свого односельчанина Григорія Безвіконного, який вів революційну агітацію. Більше того, вони заарештували місцевого пристава, вигнали з села всіх інших прислужників царських властей. Обраний на п’ятиттсячному мітингу 18 грудня селянський комітет, організував оборону села від карателів, розпорядився не платити податків, не давати новобранців ц військо, закрити шинки. Перший бій 19 грудня виграли селяни.

21 грудня полтавський губернатор надіслав у великі Сорочинці значно посилений військовий загін, озброєний навіть гарматами. Селяни, основною зброєю яких були коси, вила й сокири, змушені були скоритися.

У цілому селянський рух залишився роздробленим, з переважно низьким рівнем політичної і національної свідомості основної маси його учасників.

Незважаючи на загальний спад революційної енергії народних мас після Грудневого збройного повстання 1905 року, робітничий клас у 1906-1907 роках, виявляючи організованість, ще не раз вступав у нові сутички з охоронцями царського самодержавства. Щоправда, кількість страйків зменшилась.

В авангарді визвольної боротьби в Україні йшли робітники Донбасу.Як 1906 року, так і 1907 року вони страйками, мітингами і демонстраціями відзначили річниці початку революції – Криваву неділю ( 9 січня) і 1 Травня.

Робітники західноукраїнських земель у цей період також широко розгорнули страйкову боротьбу. Протягом 1905-1907 років у Гличині відбулося 211 страйків, тобто майже стільки, скільки їх відбулося за попередні 35 років, починаючи з першого страйку, який у 1870 році організовали друкарі Львова. Приблизно стільки ж робітничих страйків відбулося й на Закарпатті.

Страйковий рух поширився й на селі, досягши найбільшого піднесення влітку 1906 року, коли застрайкували сільськогосподарські робітники у більш як 380 селах Східної Галичини.

Під тиском масового революційного руху на всій території Австро-Угорщини, в тому числі й на західноукраїнських землях, уряд змушений був надати більшості дорослих громадян (за винятком жінок та військовослужбовців) право обирати депутатів рейхстагу. Цей закон на початку 1907 року підписував австрійський імператор. Але найбільш революційно настроєні робітники і селяни, щоб добитися соціальних перетворень, поліпшення свого матеріального становища, покладалися на власні сили.

Хвилеподібно, як і 1905 року, розвивався селянський рух на українських землях, підвладних Російській імперії. Він то вщухав, то знову спалахував. Та незважаючи на це, процес політичного загартування українського селянства у 1906-1907 роках продовжував розвиватися. Зміцніли революційні зв’язки міста і села, особливо після виникненя робітничих рад, депутати яких розгорнули широку агітаційно-масову роботу серед селян.

У багатьох селах функції місцевих органів управління брали на себе революційні селянські комітети, які організовувалися з активістів Всеросійської селянської спілки, що виникоа 1905 року. Керівництво страйковим рухом на селі здійснювала ціла мережа страйкових комітетів: від сільських і волосних до повітових і губернських. Політичні мітинги і демонстрації також стали звичною для українського села формою вираження громадської активності мас. За 1905-1907 роки їх відбулося близько 900.

Основною темою, що обговорювалася на мітингах у період спаду революції, було ставлення селян до діяльності державної думи. Перша державна дума почала працювати у Петербурзі навесні 1906 року. За соціальним станом делегати від губерній України розподілялися так: поміщиків – 24, інтелігентів – 26, селян – 42, робітників – 8, священик – 1.

Більшість українських депутатів-селян відстоювала проект трудовиків, який вимагав конфіскації всієї поміщицької землі, націоналізації всіх земель і розподілу їх між селянами за певною трудовою нормою.

Півроку розправлялися царські власті з учасниками масових визвольних рухів, а на початку 1907 року вирішили, що можна знову погратися у демократію й дозволили вибори до ІІ державної думи. Однак за результатами виборів Дума виявилася ще лівішою:з 518 депутатів 65 були соціал-демократами порівняно з 18 у І Думі, і 157 – трудовиками