І Думі, тон задавали селянські депутати.

“Українську думську громаду” було утворено ще раніше з ініціативи активних діячів українського національного руху Олександра Лотоцького, Петра Стебницького та Олександра Русова. Для консультування було запрошено й Михайла Грушевського. Він негайно виїхав зі Львова до Петербурга.

На засіданнях “Української думської громади” обговорювалися виголошені в думі промови, проводилися дискусії на різні суспільно-політичні теми, в центрі яких повсякчас стояло “українське питання”. Отже засідання ці були своєрідною школою українського національно-патріотичного виховання думських депутатів. А вплив на все освічене населення Росіїської імперії здійснювався через петербурзький журнал “Украинский вестник”.

Результативність діяльності “Української думської громади” виявилася вже у ІІ Державній думі, з трибуни якої українські селянські депутати заговорили не тільки про свої гострі соціальні потреби , ай про загальнонаціональні.

Загальний визвольний рух мас , пов’язанний з демократичною революцією, висунув нга передній край суспільно-політичної боротьби “українське питання”. Виступаючи проти всіх форм гноблення людини, українська громадськість боролася й проти національного гніту, домагалася безплатного загального навчання рідною мовою у школах, права користуватися нею у пресі, на сцені, в державних установах. Остаточно ж питання розв’язали масові революційні страйки, демонстрації, мітинги, завдяки чому 17 жовтня 1905 року з’явився царський Маніфест, який пообіцяв запровадити в життя політичні свободи, у тому числі й свободу слова.

Це був час, коли всі верстви суспільства Російської імперії були незадоволені. Земські діячі заявляли, що революція може вибухнути кожної хвилини, бо навітьна військо не можна покладати надій. На початку жовтня найбільш активними виявились поневолені народи і взагалі національні меншини імперії (поляки вимогали автономії,євреї-рівноправ’я), водночас селяни вимагали землі, урядовці справедливого трактування й усуненя протекціонізму, а військо в невдачах на фронті обвинувачувало уряд.

Щоб недопустити до збройної революції,

цар микола ІІ 17 жовтня (30 жовтня н.ст.) 1905 р. видав Маніфест, в якому дарував населенню непорушні основи громадянських свобід, базованих на засаді особистої недоторканості, свободу сллова, сумління, зібрань і союзів. Одночасно заповів негайне встановлення Державної думи як законодавчого тіла імперії.

Але свобода сумління не відносилася до всіх віровизнань, а зокрема до Уніятської Церкви, яка на Холмщині й Підляшші нараховувала близько чверть мільйона вірних.

Маніфест17 жовтня населення сприйняло по-різному. Частина раділа, висловлювала подяку цареві й відправляла благодарні молебні по церквах, сподіваючись, що прийде конституція і почнеться нова доба в історії Російскої імперії, в тому числі й України. Натомість революційні групи вважали, що цей маніфест є тількі передишкою у боротьбі уряду з революцією, й вони поставилися до нього вороже. Але була ще і частина населення, скрайньо права, починаючи від людей близьких до царського дому, які вважали, що маніфест був проголошений внаслідок насильства над царем і вимагали збереження царського самодержавства у повній силі.

Після проголошення маніфесту по всіх містах України почалися виступи революціонерів під червоними прапорами з мітингами, на яких промовці вимагали цілковитого знищення монархії. У відповідь на це почалися погроми революціонерів, головним чином євреїв, дуже активних в революційних колах. Погроми відбувалися здебільша при нейтралітеті, а то й з допомогою поліції. Найстрашніші погроми були В Одесі, Києві, Катеринославі й Донбасі. Вони тривали декілька днів і їх доводилося втихомирювати за допомогою війська. У Києві, за відомостями медичної “Швидкої допомоги”, було 23 особи забиті, а 223 ранені.

Проголошення конституції розбурхало народні пристрасті й почали появлятися політичні партії. Оскількі маніфест був написаний доволі неясно, крайні ліберали не були ним задоволені й оформили себе в нову політичну Конституційно-Демократичну Партію(скорочено-“кадети”) й домагалися реорганізації Росії в конституційно-парламентару монархію з двопалатним парламентом. Одночасно кадети вимагали свобідного культурного розвитку для всіх національностей Російської імперії.тому партія була привабливою і для лібералів в Україні. На чолі цієї партії став історик Павло Мілюков

(1859-1943).

В Україні вона була поширена головно серед інтелігенції, а зокрема серед професорів високих шкіл. Впливовими її членами були історики Іван Лучицький і Микола Василенко, барон Федір Штайнгель, визначний український економіст Леонід Яснопольський, Антін Ржепецький та інші.

Центральне місце серед політичних партій належало “Союзові 17 Октября” (назва походить від дати царського маніфесту), який очолював талановитий, але сварливий Олександр Гучков (1862-1936). Ця партія визнавала за свій ідеал царський жовтневий маніфест й вимагала збереження царської влади та повної єдності й неподільності імперії.

Найбільш реакційною шовіністичною партією був “Союз Русского народа”, на чолі з А. Дубровіно,

В. Пуришкевичем та М. Марковим. До нього належали консервативно- шовіністичні російські елементи, великі землевласники й поміщики, купці, а подекуди і представники вищого православного духовництва. “Союз Русского народа” ставив собі за мету обороняти великодеожавну політику Росії й тому провадив боротьбу революційними рухами.

Оскільки там євреї були найбільш активним елементом, Союз виступав проти них і його члени брали ативну участю у єврейських погромах.

“Союз Русского народа” не визнавав українців і вілорусів за окремі народи й тому виступав проти національних рухів, вів боротьбу з поляками й інтелігенцією немонархічних політичних переконань. “Союз Русского народа” називали “чорною сотнею”,а її членів-“чорносотенцями”.В Україні чорносотенці досить сильні і спиралися на зросійщені українські кола, головно на несвідомі елементи міста і села. Вони мали свої пресові органи “За царя и родину” у Києві, де головним діячем Союзу був М. Мищенко, “Волынская земля” у Почаєві, де діяльністю Союзу керував архімандрит Віталій Максименко, та інші.

Большевики керувались