Думки М.Грушевського на "Острозький епізод" розділила І.Н.Полонська-Василенко, хоч спеціально на постаті К.-В.Острозького вона не зупинялася. "Українська шляхта, - писала вона, - яка одна могла захищати українські інтереси, втратила права самоуправління і була зв'язана різними обмеженнями, яких не знала польська шляхта. Під тиском тих обмежень вона тратила своє значення і з ходом років злилася з польською шляхтою. Переважна частина значного боярства потопає в польській стихії, руський характер зберігають лише селяни, духовенство, міщанство".

В українській радянській історичній науці, яка в оцінці історичних явищ і подій пальму першості завжди віддавала народним масам, роль особи в історії або недооцінювалася, або зовсім ігнорувалася, тим більше, коли мова заходила "про класового ворога". В Радянській Україні першим, хто почав вивчати цей період вітчизняної історії був К.Гуслистий. Так, на його думку, в кінці ХV ст. на початку ХVI ст. в Україні встановлюється магнатсько-шляхетська диктатура польських і українських феодалів, гнобителів і утискувачів українського народу. За Люблінську унію 1569 р. К.Острозького на рівні з іншими названо зрадником інтересів України, яка була закабалена панською Польщею. Така постановка питання була обумовлена тим, що історичну роль шляхетської Польщі К.Гуслистий висвітлював за Ф.Енгельсом, який писав в своєму листі до К.Маркса: "Не можна навіть указати жодного моменту, коли б Польща дійсно була представницею прогресу... або зробила щось історично значно".

З оцінками дій К.-В.Острозького і особливо ролі Люблінської унії виступив О.І.Баранович. Він зазначав, що "К.-В.Острозький захисником православної віри, а тим більше руської народності ніколи не був. Він відомий, як один із активних прибічників Люблінської унії. Було ясно всім, що він Речі Посполитої ніколи не зрадить і не піде ні з Турцією, ні з Росією. Унія, - це затія антинародна, її ніхто з селянства і козаків не хотів визнавати. Народу її нав'язали силою". Дещо пізніше, але досить співзвучно О.І.Барановичу. на адресу К.-В.Ост-розького висловився російський радянський історик І.М.Голеніщев-Кутузов. Він наголошував, що К.-В.Острозький був відданим до кінця своїх днів Польській короні, але в справах віри знаходився під впливом росіянина А. М.Курбського.

Загалом досягення радянської історіографії в дослідженнях "Ост-розького епізоду" були систематизовані і акумульовані в багатотомній "Історії Української РСР", де з марксистсько-ленінських позицій іс-ториками була визначена його суть в такому писанії: "Столетие, оставившеє вторую половину XVI - пер. пол. ХVІІ в. было временем тяжелых испытаний для украинского народа. После Люблинской унии главенствующую роль на Украине захватили польские магнаты. Социальный й национальный гнет усилился, усилился произвол захватчиков турков и татар. Над народом нависла реальная угроза не только потери национальной самобытности, но й полного физического истребления. Украинские феодалы пошли на сговор с польскими, изменив национальным интересам своего народа. Дальнейшее усиление феодального гнета, закрепощение крестьянства, ухудшение положения основной массы городского населения, насильственное насаждение католичества й церковной унии, дискриминация горожан-украинцев, граничение украинского языка й ущемление украинской культуры во вт. пол. XVI - пер. пол. ХVII в. вызвали резкое обострение классовой борьбы й рост освободительного движения на всех украинских землях". Партійно-офіційна оцінка вказаного сторіччя і не тільки його залишалася незмінною в радянській історичній науці до початку 90-х років (В.О.Голобуцький, Й.Греков, В.Королюк, І.Міллер і ін.)

В умовах державної незалежності України і конституційного стверд-ження її політичних і економічних структур, вимоги до української історичної науки кардинально змінилися. Змінилися підходи, методоло-гія, принципи розуміння історичних явищ, змістилися акценти. З'явилися дослідники, що почали відмовлятися від пріоритетної ролі народних мас в історії, як "локомотива революційного оновлення світу", вони акцентували увагу на вирішальній ролі особи в історії і відповідно визначали її роль та значення. Так, львівський історик І.І.Мицько в підготовленій ним і виданій монографії, присвяченій Острозькій слов'яно-греко-латинській академії, при розгляді її головного творця князя К.-В.Острозького наголошує на то му, що Костянтин-Василь на перший план ставив свої інтереси, за якими окривалися інтереси його країни.

Нова когорта сучасних українських істориків-державників, з-поміж яких В.А.Смолій, О.І.Гуржій, В.С.Степанков, Я.Дашкевич і ін. не без підстав відзначають, що після 1471р. традиційна державність на Ук-раїні зникає, а на етнічній території українців створюються державні інститути тих країн, до складу яких входили українські землі - Литви і Польщі. На Україні закладаються основи денаціоналізації україн-ського етносу, зникають його характерні риси. Панівні класи поступово відриваються від своїх етнічних коренів і вже не в змозі керувати процесом формування державності", "вони були неспроможні організувати і очолити боротьбу

українців за створення незалежної держави". В унісон висловленим думкам оцінки українській шляхті "пасивна, обережна, непослідовна", а ідеї і справи К.-В.Острозького "Ілюзорні, наївні, безнадійні" звучать і в інших сучасних розвідках".

Принципово протилежної позиції у визначенні історичного значен-' ня і ролі "Острозького епізоду" дотримується Н.М.Яковенко. Вона вважає, що Люблінська унія - акт парламентарний і ніякої колонізації і денаціоналізації українського народу не було. Унія 1569р., на її дум-ку, знаменувала початок нового етапу в історії українського народу. Водночас вона присвятила свою розвідку спеціально особі К.-В.Острозького, в якій заявила, що "і досі, попри достатній обсяг джерел, князь К.В.Острозький живе в нашій історіографії швидше як безтілесна сума чеснот, ніж як живий син своєї непростої доби"". В контексті переосмислення ролі Люблінської унії і особисто