організацією українського міщанства ста-ли братства. Братства існували при церквах від давніх часів, але спершу мали тільки релігійний характер, опікувалися церквою, дбали про її будову та владнання, допомагали священикам; під час свят влаштовували зібрання міщан з бенкетами, на яких частувались медом. Коли поширилася цехова організація, братства прийняли дещо з цехового устрою, як щорічний вибір старшини, членські внески, допомогу для зубожілих братчиків. Через те братства набули ширшого громадського характеру. Особливо важливі були економічні завдання братств. Вони давали грошові позики своїм членам, деко-ли навіть вели зорганізовані позичкові каси, рятували міщан від боргів, не давали продавати домів у чужі руки, а для збіднілих брат-чиків і старців закладали шпиталі, тобто притулки. Ці матеріальні заходи давали братствам особливу популярність і єднали їх членів.
В XVI ст. братства поширили свою діяльність на ширше полі-тичне і культурне поле. Коли сильніше почав зростати національний гніт по містах, братства зорганізували оборону міщанства, виступа-ли з скаргами до судів на міські магістрати, висилали посольства до королів, шукали допомоги у шляхти і вельмож. На перше місце ви-сунулося львівське братство при церкві Успення. Воно мало неба-гато членів — від двадцяти до тридцяти — бо стільки домів дозволе-но було українським міщанам у мурах міста, але це були доволі за-можні люди, здебільшого такі, що доробилися майна на торгівлі, відбували далекі купецькі подорожі і мали зрозуміння культури. В 1520-их роках вони почали акцію проти обмежень, які накладав на них польський патриціат; їх скарги підтримав перед королем гетьман Костянтин Острозький, і українські міщани дістали деякі полегші. В 1539 р. вони добилися відновлення галицького єпископства, яке було скасоване в XV ст. Боротьба була довга і завзята, бо львівський латинський архієпископ уживав усіх заходів, щоб не допустити до від-родження української церкви,— а ті хабарі, якими обдаровано польських достойників (кількасот волів!), зробили своє, і галицьке єпи-скопство було відновлене у Львові. В цій справі рука-в-руку з міща-нами йшла галицька шляхта, яка ще не втратила національних тради-цій,— але провід мали львівські міщани, і першим єпископом став міщанин, визначний член братства, Макарій Тучапський. В 1570-их роках львівське міщанство знову здобуло собі ширші права в місті, між іншим і те, що представники братства входили до так званої колегії сорока мужів, яка мала контроль над міською радою.
Далі львівське братство зайнялося справами культури і тому змінило свій статут, усунуло деякі перестарілі звичаї, а звернуло го-ловну увагу на поширення релігійного духа та на освіту. Антіохійський патріарх Йоаким, що тоді приїхав до Львова, розширив права братства, надав йому право т. зв. ставропігії, тобто церковної автоно-мії, так що воно не підлягало владі єпископа, а прямо патріархові, і доручив йому нагляд над іншими братствами і взагалі над релігій-ним життям громадянства (1586). Львівське братство дало тоді ініціативу до заснування братств по всіх містах і містечках, так що братська організація поширилася по всій Галичині, Волині, Холмщині, Поділлі. Віденське братство випустило друком зразок статуту, і брат-ська організація прибрала всюди тих самих форм. Це була перша мережа освітніх товариств в Україні.
Наступ католиків. В той же час почався зорганізований наступ польського духовен-ства на українське громадянство, в якому перед вели єзуїти. Вони здобули собі осідки в Ярославі, Перемишлі, Львові, Бересті, Луцьку. Острозі, Кам'янці, Барі, Вінниці, Києві і в ще деяких менших містах, Єзуїти вели пропаганду по своїх костелах, по дворах шляхти і міщан-ства, звертаючи особливу увагу на людей заможних, талановитих і визначних, щоб залучити їх до католицької церкви і тим самим до польського національного табору; за знаними одиницями повинна була піти і сіра людина. Проповідями, диспутами, приватними розмо-вами єднали собі прихильників. Незвичайну популярність здобули собі єзуїтські школи, з кваліфікованими вчителями, з умілим підходом до виховання: вони притягали до себе шляхетську і міщан-ську молодь. В Бравнсберзі в Пруссії і в Вільно єзуїти організува-ли вищі школи, метою яких було поширення католицької культури на Сході.
Освіта. Ця небезпечна пропаганда викликала реакцію. Освічені одиниці почали шукати засобів, як стримати наступ польського та-бору. Розпочали від того, щоб масам зробити доступним Святе Пись-мо, бо слов'янська мова, як слушно дорікали противники, була ма-ло зрозуміла. Велику заслугу мав тут білорус, доктор Франциск Скорина, що, перебуваючи у Празі, перейнявся новими течіями і пе-реклав псалтир та інші книги “для людей простих” і, що більше, ви-пустив їх друком. За його прикладом — чи, радше, йдучи за живою потребою — різні інші перекладачі давали свої переклади “для ліп-шого вирозуміння люду християнського посполитого”.
Згодом появилися більші гурти людей, що зайнялися піднесенням культури. На Волині в 1560—70-их рр. створив живий осередок емі-грант, втікач із Московщини, князь Андрій Курбський, що вів лис-тування з усіма визначнішими людьми з-поміж українського панства, міщан, духовенства, із запалом обороняючи слов'янську мову і літе-ратуру проти “польської барбарії”. Другий такий емігрант і втікач, Іван Федорович (Федоров) з таким самим захопленням пропагував “невидану” друкарську вмілість і в різних місцях — в Заблудові, Львові, Острозі — знайшов собі меценатів і прихильників.
Школи. Але найважливішою була справа заснування нових шкіл. Недостачу освіти вважали за головну причину занепаду культурного і національного життя. Найглибше висвітлив це питання автор “Пе-рестороги” (мабуть, пізніший митрополит Іов Борецький): “Вельми зашкодило державі Руській, що не могли поширити шкіл і наук все-народних і їх не фундували, бо якщо науку мали б, то за несвідомістю