Другий Всеукраїнський селянський з’їзд, який відбувся 8-8 –10 травня у передмісті Києва – Голосієвому – за участю 2 тисяч делегатів. З’їзд висловив рішучій протест із приводу, що чужинці, спираючись на збройну силу, беруть активну участь у розгоні українського парламенту й відновленні гетьманщини, яка підримується лише невеличкою купкою землевласників і капіталістів, ворожих до Української Народної Республіки і до всіх здобутків революції. З’їзд закінчив свою роботу закликом до селянства України:”Брати селяни! Земля і воля в небезпеці! Найшла чорна хмара на нашу країну, яка хоче знову пригнітити селянство і держати його в бідноті та темноті. Встаньмо ж усі на боротьбу з контрреволюцією! Умрем, а землі і волі не віддамо!”

Ясно, що така постанова вже не залишала місця для будь-яких компромісів і залишала тільки вибір між більш чи менш відкритою боротьбою українського селянства проти уряду.

В середені травня провела свій з’їзд Українська соціал-демократична робітнича партія. Постанова з’їзду можна поділити на три частини. У першій говориться про досягнення української революції та про переворот Скоропадського. У другій частині партія визначила заходи, спрямовані проти гетьманського уряду. Найцікавішою була третя частина постанов, яка рішуче поривала ще недавньою автономно-федералістською програмою партії та недвозначно наголошувала на державній самостійності України. Зважаючи на те, що “інтереси розвитку продукційних сил на Україні і зв’язаного з ним розвитку класової боротьби пролетаріату перебувають в непримиренному антагонізмі з імперіалістичними тенденціями”;”що боротьба з українською демократією показала, що й російський пролетаріат не зміг щей досі увільнитися від впливів імперіалізму російської буржуазії і в своєму поході на Україну був лише сліпим знаряддям в її руках”;”що, таким чином, в сучасній Росії немає жодного класу, на допомогу котрого в боротьбі за національно-політичну волю міг би сподіватися український пролетаріат і ціла українська демократія”;”що, при данних умовах, гасло федерації підноситься передусім як шлях до реставрації єдиної неділимої Росії”, з’їзд дійшов висновку, що лише обстоювання повної самостійності може дати як Україні в цілому, так українському пролетаріатові зокрема максимальне збереження вільного національно-культурного і соціально-економічного развитку.

В середині травня відбувся також з’їзд Української партії соціалістів-революціонерів. Обговорення тактики викликало надзвичайно бурхливі дебати. Настрій, що панував на з’їзді, відбився в резолюціях, які закликали до боротьби проти гетьманської влади.

Як бачимо, місяць травень був часом активної протигетьманськой діяльності українського селянства та політичних партій. Апогеєм стало створення Українського національного-державного союзу (УНДС),який репрезентував помірковані групи політичного спектра,на чолі якого став В.Винниченко. Вже 24 травня Союз надіслав Скоропадському досить обширний меморандум, який таврував неукраїнськість уряду гетьмана та антинародність його політики. А 30 травня УНДС опублікував звернення до німецького народу, в якому згадувалось про всі кривди, що заподіяв українському народові гетьманський переворот. Також анти гетьманський курс узяла інша впливова організация – Всеукраїнський земський союз на чолі з С.Петлюрою. Спочатку ці групи вели переговори зі Скоропадським про шляхи проведення більш ліберальної й національно орієнтованої політики, та згодом вони взялися підіймати проти нього повстання.

**********************

У 1919 році Україну поглинув цілковитий хаос. У новітній історії Європи жодна країна не пережила такої всеохоплюючої анархії, такої запеклої громадянськой боротьби, такого остаточного розвалу влади, яких у цей час зазнала Україна. Шість різних армій діяли на її території: українська, більшовицька, біла, Антанти, польска та анархістська. Менш ніж за рік Київ п’ять разів переходив із рук в руки. Численні фронти розділяли одне від одного міста й цілі регіони. Майже повністю порушився зв’язок із зовнішнім світом. Знелюдніли голодні міста, а їхні мешканці в пошуках їжі подавалися на село. Села буквально забарикадовувалися від непрошених гостей. Тим часом різні уряди, яким удавалось заволодіти Києвом, скеровували увагу та енергію на те щоб відбити атаки ворогів. Україна стала краєм, яким було легко заволодіти, але неможливо управляти. Вигнавши Скоропадського, Директорія стала перетворюватися на уряд ново відродженої Української Народної Республіки. Деякий час зберігаючи за собою найвищі виконавчі функції, вона призначила кабінет міністрів на чолі з Володимиром Чехівським. Склад кабінету з усією очевидністю свідчив про те, що провідну роль у новому уряді гратимуть не “старші політики” на зразок Грушевського, а молоді.

Але справи з українськими політичними партіями були кепські. Тут доцільно надати слово радянським історикам, які цілком слушно писали, що “під підвійним впливом комуністів, ззовні і всередині, всі дрібнобуржуазні партії розкладались. Не залишилось жодної соціалістичної партії, яка б не розкололась на ліву і праву”. Не оминуло це й Українську соціал-демократичну робітничу партію, у лавах якої були такі найвизначніші діячи української революції як Володимир Винниченко і Симон Петлюра. Протиріччя у партії спливли під час VI конгресу УСДРП, який відбувся в Києві 9 – 12 січня 1919 року. Вже с першого дня його учасники поділилися на тих, хто схилявся до радянської платформи, і тих, хто й надалі обстоював засади демократії і парламентаризму.

Програмну доповідь за дорученням Центрального комітету партії виголосив Анатоль Пісоцький. Він доводив,що українці повинні створити свою незалежну українську соціалістичну республіку