Німеччини. У переддень війни радянське керівництво мало у своєму розпорядженні численні достовірні відомості про підготовку Німеччиною нападу, навіть про його точну дату. За тиждень до початку війни один з найкращих радянських розвідників Р. Зорге передав з Токіо до Москви шифровку: «Війну буде розпоча-то 22 червня». Однак Сталін, який на цей час остаточно по-вірив у власну непогрішимість, виявив до цієї та подібної інформації дивовижну легковажність і необачність. Він, не замислюючись, відкидав її, оскільки вважав, що Гітлер не наважиться на агресію, доки не розгромить Англію. Ось як «вождь» відгукнувся на інформацію Р. Зорге: «Знайшовся тут один... який у Японії завів собі заводики і публічні будинки і зволив повідомити навіть дату німецького напа-ду — 22 червня. Накажете і йому вірити?»
Наслідком такої недалекоглядної позиції була заборо-на вживати будь-які застережні заходи,-щоб, мовляв, «не провокувати конфлікту з Німеччиною». Було навіть забо-ронено привести війська у повну бойову готовність і зайня-ти смугу передпілля без «особливого наказу», якого так і не надійшло. Отже, можна твердити, що хоч у стратегіч-ному розумінні (для вищого керівництва) раптовості аг-ресії не було, для військ і населення напад став цілковитою несподіванкою, що викликала у них стан шоку.
Драматичний характер подій на фронті ще більше ус-кладнювався через розгубленість і потрясіння Сталіна у зв'язку з тим, що трапилося. Ранком 22 червня він не дав згоди на свій виступ із зверненням до народу (його зробив Молотов) і навіть відмовився спочатку було від поста голови Ставки Головнокомандування. Більше того, є дані, що такий стан тривав у Сталіна аж до 28 червня (коли впав Мінськ), що в найвідповідальніший перший воєнний тиждень не могло не спричинитися до кризи стратегічного керівництва збройною боротьбою народу. Це виявилося насамперед у тому, що основоположні державні заходи, які визначали характер життя й діяльності суспільства у воєнний час, з'явилися із значним запізненням: директив-ний лист ЦК ВКП(б) партійним та державним властям прифронтових районів прийнято лише на 8-й день війни;Державний Комітет Оборони утворено на 9-й; а Сталін, нарешті, виступив перед народом аж на 12-й день війни, коли німецькі війська вже заглибилися на радянську тери-торію на північному заході майже на 500 км, на заході — на 600 км і на південному заході — на 350 км.
Отямлюючись від потрясіння, викликаного зухвалим нападом ворога, країна збирала сили для відсічі. Гасло перших тижнів війни: «Все — для фронту, все — для пере-моги'» відповідало найзаповітнішим настроям мільйонів людей. Фашистська агресія спочатку не усвідомлювалася в суспільстві як смертельна загроза самому його існуван-ню. Переоцінка сил і можливостей Червоної армії у сполу-ченні з недооцінкою воєнного потенціалу й агресивних на-мірів Німеччини, що мали місце у вищих ешелонах керів-ництва Радянського Союзу, позначилися й на настроях населення. Почувши приголомшливу звістку про напад Німеччини, люди підбадьорювали себе тим, що, мовляв, довго війна не триватиме, що «могутня і непереможна» Червона армія швидко розгромить агресора і за тиждень-другий здобуде Берлін. Та вже на початку липня, читаючи «між рядків» (за звичкою сталінських часів) зведення Радінформбюро, дедалі більше людей почали розуміти, що війна—це лихо катастрофічних масштабів, яке на-довго вдерлося в їхнє життя.
Разом з тим у суспільстві зростало усвідомлення того, що у війні з Німеччиною йдеться про найголовніше— честь і незалежність своєї Батьківщини. Отож, відсіч агресорові було сприйнято як всенародну справу. Війна проти смертельного ворога — німецького фашизму — ді-стала всенародне визначення як «Велика Вітчизняна», «священна».
Зусилля мільйонів людей у війні не на життя, а на смерть мали бути належно зорганізовані і спрямовані. Зробити це мусила єдина політична сила тогочасного суспільства — Комуністична партія. Вона уособлювала сталінську ко-мандно-адміністративну систему, яка остаточно утверди-лася і зосередила у собі всю владу в країні. Парадокс істо-ричної ситуації полягав у тому, що система, яка внаслідок численних кричущих прорахунків та помилок поставила країну перед безоднею, мусила тепер, в умовах найгострі-шої воєнно-політичної кризи, «явити чудо» — своїми нещадними, тоталітарними методами врятувати її від за-гибелі.
Першочергового значення набувало зміцнення Зброй-них Сил. Втрати, яких вони зазнали, були дещо компен-совані масовими патріотичними вчинками людей. Так, в Україні водночас з мобілізацією на фронт більш як двох мільйонів жителів республіки (з них понад 200 тис. добро-вольців) за прикладом Москви і Ленінграда з числа тих, хто не підлягав призову до армії, створювалися форму-вання народного ополчення та винищувальні батальйони для охорони прифронтового тилу. В основному силами цивільного населення та ополчення здійснювалося будів-ництво більш як 4 тис. км оборонних ліній та багато вій-ськових споруд. З добровільних внесків громадян було створено фонд оборони країни. Розгорнувся справді масовий патріотичний рух за подання шефської допомоги пораненим воїнам, їхнім родинам, дітям, які залишилися без батьків.
Становище Червоної армії ускладнювала жорстока таємна війна, розв'язана в її тилу німецькими спецслуж-бами. Ось що доповідав своєму військовому керівництву начальник розвідки та контррозвідки вермахту адмірал Канаріс: «У розпорядження штабів німецької армії передано численні групи агентів. Вони використовують росій-ське обмундирування і, діючи на відстані 50—300 км пе-ред фронтом наступаючих німецьких армій, повідомляють по радіо про концентрацію радянських військ, стан шляхів, порушують зв'язок, знищують командний склад Червоної армії». Відповідні радянські органи приділяли велику увагу убезпеченню тилів діючої -армії. Другою піс-ля указу про мобілізацію була постанова Раднаркому СРСР «Про начальників охорони військового тилу» від 25 червня 1941 р. Перед ними ставилося завдання бороть-би проти ворожої агентури, якою