Окупанти штучно розчленували українську територію, що історично склалася. Західноукраїнські землі під назвою «дистрикт Галичина» були включені до «генерал-губер-наторства», створеного гітлерівцями на території окупо-ваної Польщі. Південно-західні райони під назвою «Транс-ністрія» увійшли до складу Румунії. Більшу ж час-тину України було віднесено до так званого рейхскомісарі-ату «Україна». Управляти ним Гітлер поставив фанатич-ного нациста Еріха Коха, який ненавидів і зневажав укра-їнців як неповноцінних людей «нижчої раси». «Якщо я знайду українця, гідного сісти за один стіл зі мною,— го-ворив Кох,— я звелю його негайно розстріляти». Відомий як «коричневий цар України», він на свій кшталт тлумачив расистські постулати Гітлера: «У нас немає жодних зо-бов'язань щодо цих людей. Слово «свобода» для них озна-чає митися на свята. Наше завдання одне: германізувати цю країну шляхом ввезення туди німців, на корінне ж на-селення треба дивитися як на червоношкірих».

Фашистські колонізатори визнавали тільки один метод управління захопленими територіями — фізичний і мо-ральний терор. За роки окупації вони закатували на укра-їнській землі 5264 тис. чоловік мирного населення та вій-ськовополонених, депортували до Німеччини 2,4 млн. чоло-вік (200 тис. з них, боячись помсти сталінського режиму, так і не повернулися додому після завершення війни), спалили сотні міст та селищ міського типу, тисячі сіл, пограбували й привели в цілковиту непридатність підприємства, шахти, колгоспи, радгоспи, МТС. Тільки прямі матеріальні збит-ки, завдані гітлерівцями Україні, становили 285 млрд. кар-бованців (у довоєнних цінах).

Безумовно, злочинні дії фашистів щодо України не були б такими масштабними, коли б не сприяння окупан-там частини населення. У багатьох людей антинародні дії сталінського тоталітарного режиму викликали почуття гіркого розчарування в радянській владі, відрази до комуністичної диктатури. Чи не це у сполученні з голод-ним, безправним існуванням в умовах окупації ставало базою такого явища, як колабораціонізм, тобто пособ-ництво осіб з місцевого населення загарбникам?

Щоправда, стійкі характером, чесні люди, навіть за-знавши утисків з боку радянської влади, в скрутних, пе-реломних ситуаціях не схиблювали у виборі свого шляху й включалися у боротьбу проти іноземних загарбників. Ти-повим може бути такий приклад. Найближчими бойовими друзями І. Д. Кудрі — керівника підпільної організації, залишеної в Києві НКДБ УРСР, були Марія Груздева, Раїса Окіпна, Євгенія Бремер, близьких родичів яких безпідставно репресували у 30-ті роки. Заарештовані фа-шистами, підпільниці не зрадили Батьківщину, мужньо прийняли мученицьку смерть у катівнях гестапо.

Активну роль «третьої сили» в умовах окупаційного режиму прагнула відігравати Організація українських націоналістів (ОУН). Після невдалої спроби ЗО червня 1941 р. проголосити у Львові відновлення самостійної Ук-раїнської держави ця організація остаточно розкололася. Утворилося два її крила — помірковане на чолі з А. Мель-ником (ОУН-м) і радикальне, кероване С. Бандерою (ОУН-б), що почали між собою ворогувати. У той час, як мельниківці прагнули співробітничати з окупантами і навіть сформували з українців дивізію СС «Галичи-на», бандерівці створили власні збройні сили — Українську повстанську армію (УПА), підпільні боївки в селах, їх-ньою метою була боротьба за незалежну соборну Україну. Проте з наближенням Червоної армії стосунки між бан-дерівцями та окупантами з огляду на спільну загрозу не-рідко набували характеру взаємосприяння.

Незважаючи на те, що окупанти поряд з жорстокою репресивною політикою використовували також штучно створюваний масовий голод і політичні провокації, вони на-штовхнулися на відкритий або прихований опір. Люди, які опинилися під п'ятою загарбників, переконувалися: те, що приніс нацизм,— тотальний геноцид, цілковита відсут-ність людських прав, голодне рабське животіння — на-багато гірше від того найгіршого, що їм доводилося терпі-ти в умовах радянської влади. Ця обставина знайшла відображення у звіті про службову поїздку в лютому—бе-резні 1942 р. відповідального чиновника рейхскомісаріату «Україна» Лейббранта. Він писав, що ті українці, з якими йому довелося зустрітися, говорили: «Під час більшовиць-кого режиму нас висилали на примусові роботи або ж роз-стрілювали. За німців, котрі є великою культурною нацією, нас б'ють і жорстоко з нами поводяться. Ми думали, що ви прийшли як визволителі, а ви гірші, ніж більшовики».

Водночас Організацією українських націоналістів роби-лися активні спроби з допомогою так званих «похідних груп» поширити свій вплив на східні та південні області Украї-ни, розвинути мережу оунівського підпілля в Києві, Жито-мирі, Полтаві та інших містах. Це суперечило німецькій колоніальній політиці. На оунівців обрушилися репресії з боку нацистів. На кінець 1942 р. в республіці не було жод-ного району, де б не велася боротьба проти окупантів.

Серед різних форм народної боротьби в тилу ворога найактивнішою були збройні партизанські дії. В Україні у кількох тисячах загонів і груп воювали сотні тисяч патріо-тів. Робітники, селяни, службовці, нерідко під впливом діяльності підпільників, саботували економічні, політичні та воєнні заходи окупантів, чим ослаблювали ворожий тил. Бойові дії народних месників очолили Центральний та Український штаби партизанського руху, створені у червні 1942 р.

Особливо активний опір окупантам чинила молодь. Юнаків і дівчат не могли спинити ні труднощі боротьби, «і терор. У травні 1943 р. гестапо заарештувало учасни-цю кам'янець-подільського підпілля Марію Трембовецьку.