Наприкінці січня 1918 р. Центральна Рада нарешті ухвалила довгожданний земельний закон, в якому робиться спроба якось врегулювати відносини між численними органами, що здійснювали владні повноваження на місцях. «Верховне порядкування всіма землями з іх водами, надземними і підземними багатствами, - зазначалось у ст.4 закону, - належить до скликання Украінських Установчих зборів Украінській Центральній Раді. Порядкування в межах цього закону належить: землями міського користування…- органам міського самоврядування; іншими – сільським громадам, волосним, повітовим і губернським земельним комітетам в межах іх компетенціі». Ця спроба так і не одержала свого завершення.

Правова невизначеність зберігалася до останнього дня існування Центрально1 Ради, коли, нарешті, конституція УНР, прийнята 29 квітня 1918 р., не звела все до спільного знаменника. У ст.5 говорилося: «Не порушуючи єдиноі своєі власті, УНР надає своім землям, волостям і громадам права широкого самоврядування, додержуючи принципу децентралізаціі».

Крім цієі загальноі норми, до конституціі увійшло ще дві статті, які визначали відносини суб’ектiв самоврядування з державною адмiнiстрацiєю. Так, Радам і Управам громад, волостей і земель «належить єдина безпосередня місцева власть. Міністри УНР тільки контролюють іх діяльність, безпосередньо і через визначених урядовців, не втручаючись до справ, тим Радам і Управам призначених, а всякі спори в цих справах рішає Суд Украінськоі Народноі Республіки». Що ж до самоі Ради Народних Міністрів, то до іі компетенціі входили лише ті питання, які «зістаються поза межами установ місцевоі самоуправи або дотикають цілоі УНР», причому Рада Народних Міністрів не може «порушувати законом установлених компетенцій» органів місцевого самоврядування.

Військове будівництво. Ще до утворення УНР Центральна Рада здійснила значну роботу по украінізаціі військових формувань як на територіі Украіни, так і на фронтє, хоча іі лідери і стояли на позиціях створення нерегулярноі арміі, а народноі міліціі. З цього питання в Украіні йшла гостра політична боротьба.

Незабаром після утворення УНР для керівництва військовим будівництвом було створено Генеральне секретарство військових справ, яке 12 листопада стало до роботи. Очолив його С.Петлюра, однак наприкинці грудня він подав у відставку, й на цій посаді його замінив М.Порш.

У тому ж листопаді Генеральне секретарство військових справ прийняло рішення утворити Генеральний військовий штаб, до складу якого входило кілька управлінь, зокрема військово-політичне та інтендантське, і відділів (організаційний, загальний, військово-комісаріатський, артилерійський, зв’язку) та спецiальна комiсiя, що мала вирiшувати проблеми офiцерiв-украiнцiв, якi служили в росiйськiй армii й залишилися «без роботи». М.Порш видав спецiальний наказ згiдно з яким до украiнського вiйська приймалися лише «офiцери, що були родом з Украiни».

Паралельно закладалися правовi основи вiйськового будiвництва. Так, 23 грудня з'явився закон «Про вiдстрочення призова на вiйськову службу i вiдкомандирування з неi громадаян Украiнськоi Республiки», потiм – закон «Про утворення Комiтету по демобiлiзацii армii» i, нарештi, 16 сiчня – тимчасовий закон про утворення укрaiнського народного вiйська, який остаточно закрiпив перемогу тих, хто виступав за загальне озброєння народу. Відповідно до цього закону тодішню армію належало демобілізувати й замінити нгародною міліцією для оборони від зовнішнього ворога, причому до прийняття остаточного закону мав розпочатися набір інструктарів, які після відповідноі підготовки приступили б до організаціі народноі міліці. Реальні подіі показали всю ілюзорність подібних планів, коли під час муравйовського наступу на Киів виявилося, що Центральній Раді не вистачае регулярноі арміі.

Після того, як на початку березня 1918 р. Центральна Рада повернулася до Києва, іі військову концепцію було змінено. Було проведено реорганізацію Генерального військового штабу, а у квітні військове міністерство й Генеральний штаб виробили новий план організаці арміі на основі територіального набору. Украінська армія мала складатися з восьми корпусів піхоти й чотирьох корпусів кінноти. Розроблялися й інші заходи (зокрема, план призову, який мав разпочатися восени), спрямовані на формування регулярноі арміі. Крім того, Центральна Рада прагнула розв’язати питання, пов'язанi iз соцiальним захистом вiйськовослужбовцiв. Так, 16 квiтня Генеральне Писарство надiслало Центральнiй Раді законопроет про допомогу сім‘ям вiйськовополонених.

Та було вже пiзно. Однак не варто причини загибелi Центральноi Ради шукати лише в ii прорахунках на вiйськовiй справi – вони тiльки поповнили ниску фатальних помилок, що iх допустила Центральна Рада за свою недовгу iсторiю.

«Чинностi властей по охоронi революцii» Органiзацiя, що сьогоднi визначається узагальнюючим терміном «спеціальні служби», теж була уразливим місцем в діяльності Центральноі Ради, хоча й превертала увагу іі лідерів ще до утворення УНР.

Під час жовтневих подій у Києві гасло «захисту революціі» вийшло на передній план. Спочатку цією справою займався, так званий, Революційний комітет охорони революціі на Украіні, який було створено за рішенням Малоі Ради 25 жовтня. Серед прийнятих ними за кілька днів існування актів можна виділити «Обов’язкову постанову», якою зокрема, заборонялися «зiбрання i вiча пiд вiдкритим небом i всякi iншi виступи на вулицi».

Майже одночасно Мала Рада видала постанову «Про загальне керiвництво чинностями власей по охоронi революцii», згiдно з якою цi функціі покладалися на Генеральний Секретаріат, той, у свою чергу, мав «спиратися на органи революційноі демократіі». Крім того, при Головному начальнику Киівського округу утворювалася комісія для «того, щоб ні одне розпорядження виходило без іі затверджзення». До іі складу входили по одному представнику від Генерального Секретаріату ,