веленно вьішеименованнаго ж року й дня записать й лутшаго віроятія, кто сего потребоват иметь, воисковою кошевою печатью при Коші Подполной утвердить» '''.

За рік до того, як запорожці на чолі з кошовим отаманом Іваном Малашевичем покинули Кам'янку й перейшли на Чортомлик, помер головний рушій подій у Запоріжжі з 1707 до 1728 року Костянтин Гордієнко. Про останні дні Гордієнка не відомо нічого. З абсолютною певністю можна лише сказати, що він залишався вірним собі до останніх своїх днів. Ненавидячи Москву, Гордієнко всіляко дбав про те, щоб утримати запорожців у Криму, але врешті-решт зазнав невдачі й навіть жорстокої зневаги від товариства. Як прожив Гордієнко останні роки свого життя, з 1728 до 1733 року, на те немає жодних вказівок. На кам'яному високому хресті, встановленому на правому високому березі Дніпра над великою земляною могилою, що зберігся, незважаючи на час і руйнівну стихію, до нашого часу біля насипу колишньої Кам'янської Січі ^, є таке: «Во имя отца й енна й святаго духа зде опочиваеть рабь божій Константин Горд^евич атамань кошовий: славнаго воиска запорозского низового а куреня платн^ровского: преставися року 1733 мая 4 числа». На західному боці хреста викарбувані півмісяць, зображення хреста й мовби квітки, на східному вирізьблені розп'яття й арматура Запорізького Війська . З тієї обставини, що на хресті кошового названо Гордійовичем, а не Гордієнком, можна зробити висновок, що прізвище Гордієнка було зовсім не прізвищем, а радше прізвиськом по батькові, як це часто бувало у запорожців, та й тепер буває в українців ; справжнє ж його прізвище могло бути іншим, можливо Головко, може Гординський чи Городецький, як про це свідчить історик Запоріжжя середини XVIII століття. Той же історик каже, що в Костянтина Гордієнка був син Василь Головко, який жив після смерті батька в тому-таки Платнірівському курені ^. А з тієї обставини, що Гордієнка після смерті вшанували спорудженням великої могили й монументального кам'яного хреста, слід розуміти, що його не зовсім забули товариші і що в нього були щирі віддані йому друзі. Зв'язок Гордієнка з Мазепою в останній час перед Полтавою, та й опісля неї, зробив ім'я цього кошового непопулярним

серед української черні взагалі й запорізької зокрема. Та Гордієнко не любив Мазепу і якщо простягнув йому руку допомоги перед Полтавською битвою, то вчинив це не задля самого Мазепи, а задля тієї ідеї, яку сам плекав у своїй душі. Костянтин Гордієнко є найвидатнішим з кошових отаманів кінця XVII і початку XVIII століття, який узяв на себе сміливе завдання що б там не було зберегти вольності козацькі від посягань московського уряду, але, на жаль, не досягнув своєї мети й ліг із болем у серці і з великою гіркотою на душі в похмуру могилу. Життя цієї людини, сповнене трагізму й розчарування, надзвичайно повчальне. Така людина, як Костянтин Гордієнко, здавалося, спеціально з'явилася на історичній сцені, аби на її прикладі яскравіше й наочніше показати, наскільки марна боротьба окремих, хоч і сильних волею, осіб з духом історії, з її могутнім і невідворотним плином. Гордієнко мав безумовний хист полководця, набагато переважаючи в цьому свого сучасника гетьмана Мазепу. Беручи близько до серця інтереси своєї вітчизни й намагаючись проникнути в далеке майбутнє, Гордієнко відкрито повставав проти прагнення московського уряду, який, будуючи фортеці в самому Запоріжжі, хотів накласти руку на споконвічні права й вольності козацькі, і був палким поборником внутрішньої автономії і незалежності Запоріжжя від Москви. Але, не знаючи ні в чому міри, людина надто пристрасна й запальна, Гордієнко в останньому випадку доходив до крайнощів і всією своєю діяльністю виразно довів, що йому чуже було історичне усвідомлення єдності всієї Великої й Малої і Білої Росії в лоні православ'я і під єдиною державною владою. Тому цей кошовий, гідний кращої долі, вмер, проклятий Москвою і гірко зневажений власним товариством. Втім, не можна не віддати належного цій людині могутньої волі за те, що він і сам з собою не лукавив, і щодо інших не кривив душею, а завжди відкрито обстоював свої переконання, якими б вони не були в очах його сучасників і далеких нащадків.

Так чи інакше, але запорожці не пішли за радою Гордієнка й, поховавши свого сумнозвісного кошового отамана, назавжди залишили володіння Криму. Перейшовши під владу Росії, вони чекали