Тож Володимир, після тривалої облоги, здобув найкращу з ві-зантійських колоній в Криму — Корсунь, чи Херсонес. Втрата Корсуня — з одного боку, а погроза Володимира, що він піде на Візантію — з другого — примусили цісарів, всупереч забороні, виконати умову й виправити сестру до Корсуня, де її й обвінчано з Володи-миром. Після того він повернув те місто Візантії, як віно за дружину.

Володимир вернувся до Києва з багатими дарами, іконами, мощами святих, трофеями — в тому числі славетною корсунською квадригою. Вернувся як переможець у двох війнах і як зять візан-тійських цісарів. Це був апогей його слави. Тріюмфатор, єдиновлад-ний володар величезної держави, в ареолі непереможного “воїтеля”, під моральним прапором цісарів Другого Риму, він міг наважи-тися привести свій народ до хреста.

За “Повістю временних літ”, охрищення Руси відбулося надзви-чайно просто: Володимир наказав поскидати в Дніпро ідолів і в призначений день вийти всім над ріку. Люди весело входили у воду, а священики читали молитви. І була “радість на небеси й на земли, толико душ спасаемьіх”.

Звичайно, справа не виглядала так ідилічно. Митрополит Іларіон, прославляючи в “Слові” Володимира за охрищення Руси, пи-сав: “аще хто й не любовію, но страхом повелевшого крещахуся, понеже 6е благоверіе его с властию спряжено”. В усякому разі, прийняття християнства в Києві пройшло легше, ніж на периферіях держави, де ще довгий час поклонялися поганським богам. Ба-гато поганських звичаїв перейшло до християнства, утворюючи так зване “двоєвір'я”. Але серед українських племен не зафіксовано у джерелах фактів спротиву новій релігії, як то було на півночі — в Новгороді, Ростові.

Охрищення Руси викликало багато дискусій з приводу того, яке духовенство христило народ, в яких обставинах воно відбувалось, яку ієрархію встановлено. За давньою традицією, початок якій по-клав ще Нестор, усе —ієрархів, священиків — дала Візантія. Із Корсуня привіз Володимир священика Анастаса, разом з “попами”, і передав йому новозбудовану “Десятинну” церкву.

Ця візантійська традиція трималася в російській та українській історіографії до XX ст. Видатні історики, зокрема історики Церкви, Є. Голубинський, М. Грушевський , В. Пархоменко , останнім часом митрополит Іларіон, дотримувалися погляду, що Володимир прийняв християнську ієрархію з Візантії, Проте, така концепція викликала заперечення. Насамперед — у візантійських джерелах не згадується такої важливої події, як охрищення величезної дер-жави за Володимира, тоді як у багатьох джерелах згадується охри-щення за Аскольда. Це дивно тим більше, що про одруження прин-цеси Ганни збереглися відомості. Чомусь фактом охрищення не могла пишатися Візантія. По-друге — тяжко уявити успіхи христи-янізації— а вони були безперечно — при наявності грецького духовенства, яке розмовляло б і проповідало чужою для людности мо-вою. Невже були сотні перекладачів, які виступали посередниками між духовенством і народом? Попередні розмови, в яких ознайомлю-вано людність з новою релігією, її основами — могли провадитися тільки зрозумілою мовою. Служба Божа в нових храмах, проповідь, навчання в школах — все це вимагало духовенства, яке володіло б зрозумілою для народу мовою.

Ці міркування сприяли тому, що в 1913 році з'явилась гіпотеза приват-доцента Петербурзького університету, М. Присєлкова, який доводив, що перша ієрархія на Україні-Русі та перше духо-венство прибули не з Візантії, а з Болгарії, з Охріди, де існував не-залежний від Візантії патріархат.

Значна частина дослідників України приєдналася до цієї гіпо-тези, серед них: С. Томашівськийт, В. Абрагам, Є. Шмурло, Н. Кох, В. Погорєлов, М. Чубатий, Т. Коструба, І. Холмський, П. Ковалевський, о. І. Назарко та чимало інших. Ця гі-потеза має багато підстав. З Болгарією Україна-Русь мала Інтен-сивні стосунки різного характеру. Святослав із своїм військом про-тягом чотирьох років (967-971) перебував у Болгарії. Володимирова жінка була болгаринею і можливо — матір'ю улюблених синів Бориса та Гліба, які мали християнські імена Романа та Давида, що належали членам княжої болгарської родини. В політичному від-ношенні Болгарія була для Руси менше небезпечного, ніж Візантія, де юрисдикція патріярха тягла за собою політичну залежність від держави. Великим аргументом була близькість мов болгарської та літературної мови Київської Руси, і священики-болгари легко могли порозуміватися з новою паствою.

Все це промовляє за те, що першими вчителями й церковними провідниками Руси були болгари. Цікаву рису до цієї гіпотези до-дав проф. П. Курінний: досліджуючи рештки Десятинної церкви, що її збудував Володимир у Києві, він знайшов аналогію в техніці будівлі її з храмами Охріди, а не Візантії.

Треба згадати ще одну гіпотезу: про римо-католицьке похо-дження християнства на Україні. Одним із перших основополож-ників її був М. Коробко, на початку XX ст., а головними представ-никами були дослідники 30-их років XX ст. Н. Бавмґартен , Ж. Данзас, Т. Коструба та ін. В цій гіпотезі значне місце приділяють сазі про Олафа Тріґвісона, який нібито відіграв велику ролю в на-верненні Володимира на християнство. Згадана саґа не є певним джерелом, у ній багато плутанини, і тому цієї гіпотези не підтри-мали такі католицькі дослідники, як С. Томашівський, о. І. Назарко, д-р Г. Лужницький та ін.

Прийняття християнства, яким би шляхом воно не прийшло — безпосередньо з Візантії чи за посередництвом Корсуня або Болга-рії — включало Україну в лоно православної Східньої Церкви й від-кривало двері для величної, пишної візантійської культури, що пе-реживала в