Д.І. Яворницький вважав, що зимівників було декілька тисяч. Більшість з них - дрібні напівнатуральні господарства. Індивідуальний сектор запорізької економіки можна охарактеризувати як самозабезпечувану економіку прожиткового мінімуму, коли будь-яка особиста діяльність доповнюється хазяйнуванням на землі. Такий патріархально-парцелярний тип сільської економіки досить демократичний, але він внутрішньо нестійкий.

На Запоріжжі в основі економічного устрою лежала ідея володіння, а не право власності. Землею володіло військо, вона належала всім і кожному козаку, причисленому до війська. Щодо землі, січового й курінного майна — ніхто із запорожців не був особою, відокремленою від громади. Але й саме Військо Запорізьке як юридична особа не було приватним власником, бо тогочасна військова власність тотожна сучасній державній власності. Тобто Січ мала (на зразок загальнонародної) колективну власність, здобуту завоюваннями або спільними зусиллями.

Загальнокозацьке володіння землею не виключало можливості індивідуального землекористування членами війська, які належали до січового й паланкового одруженого козацтва. Особисте господарювання на військовій землі дозволялося звичаєвим правом вільного займу земельної ділянки, що обмежувалася лише таким же правом будь-якого іншого козака. Кожний запорожець міг претендувати на землю там, де хотів, де встиг осісти першим і скільки брався її освоїти. Саме на праві займанщини склалися запорізькі хутірські господарства-зимівники.

Бездомні, безсімейні курінні козаки - "товариство" - не мали ніякої власності, крім виплати за службу, грошей, зароблених промислом чи добутих шаблею. Право власності на здобич, здобуту на війні, обмежувалося звичаєм. Перед походом кожний запорожець давав присягу, що всю воєнну здобич віддасть для поділу на користь війську та курінному товариству.

Проте, вкладаючи в господарство свої гроші й працю, окремі хазяї, які вже з'явилися на Запоріжжі, прагнули змінити умовну власність на безумовну. Можливості й переваги індивідуального володіння вже були відомі низовим козакам. Про економічну свідомість запорожців свідчить наявність суворих покарань за злочин проти власності.

Таким чином, Запорізька Січ, Військо Запорізьке низове не було військом у типологічне точному розумінні цього терміну, тобто не являло собою озброєну силу, що займалася виключно службою і війною й матеріально повністю існувала за рахунок народу. Січ завжди залишалась економічною структурою, яка значною мірою самозабезпечувалась продукцією власних промислів і господарюванням на власній території. Разом з тим Січ не була і замкнутою автаркією, вона вела активну зовнішню торгівлю.

Отже, господарські процеси на Січі розвивалися поступово, якихось бурхливих переворотів, радикальних змін не було.

Дуже стримували економічний розвиток і колонізацію запорозької України спустошливі татарські набіги. Лише в останню чверть XVIII ст. у степи Південної України приходить спокій.

При відсутності приватної власності на землю на Запоріжжі не заборонялась і не обмежувалась рухома приватна власність (гроші, речі, худоба, човни). Обидві форми власності - колективно-військова та індивідуально-приватна - не протистояли одна одній, а співіснували.

Торгівля і фінанси Запоріжжя визначались особливостями його господарства, способу життя, суспільного ладу.

Внутрішня торгівля обмежувалася продуктами харчування й предметами побутового вжитку. Попит на ці товари забезпечувався місцевим виробництвом й кустарними ремеслами. Більш вагомою для Запоріжжя була зовнішня торгівля. На Січ завозили предмети найпершої потреби: хліб, горілку, тютюн, порох та бойові припаси, дорогу зброю, тканини, готовий одяг, кінську зброю. Вивозили ж сіль, рибу, худобу, хутро.

Безперервні війни і походи вкрай розорили б Запоріжжя, коли війна хоча б частково не покривала витрат. Довгий час фіскальна система Запоріжжя об'єктивно могла спиратися лише на зовнішні джерела — військову здобич, "жалованье" царське. Царі й гетьмани періодично посилали на Січ гроші, провіант, різне спорядження. Скарб поповнювали торгові податки з ринкових товарів, мито за перевезення й транзитну торгівлю — тобто посереднє оподаткування, а також податки з промислів й оренди. Фінансовий стан Січі дуже залежав від припливу легко ліквідних активів: золота й срібла, а також дорогоцінних посуду, зброї, тканини, килимів, коней і худоби.

Запорізька Січ не мала власної банківської і грошової системи. В обігу ходили гроші різних країн. Через відсутність власної валюти Січ іноді переживала "голод" готівки, що звичайно супроводжувалося великим попитом на гроші.

На Січі велись досить значні кредитні операції і продаж цінностей з відстрочкою платежу. Нормальним процентом на позичений капітал визнавали 12,5%, а здебільшого вимагали "на всякий тиждень по рублю".

Отже, Січ знала різні форми кредитних операцій та угод на передачу в тимчасове користування майна й матеріальних цінностей. Існував на Запоріжжі й державний кредит. Таким чином, фінансовий і взагалі державний устрій Запорізької Січі складався в процесі самостійного розвитку українського суспільства, був, без сумніву, і продуктом міжнародних впливів.

Отже, XVI - XVIII ст. - це період розкладу феодального і генези індустріального суспільства. Для господарства передових західноєвропейських країн визначальним було панування мануфактурного виробництва і формування ринку найманої праці, становлення фермерського господарства та світового ринку. І хоч український народ вступив у добу без своєї держави, в Україні відбулися помітні зрушення в сільському господарстві та аграрних відносинах, у промисловому виробництві, торгівлі. Всі ці зміни були позначені реаліями, що випливали з факту входження Лівобережної України (з Києвом) і Запоріжжя, а згодом і Півдня України з Кримом до складу Російської держави. Одним з найголовніших наслідків соціально-економічних