Таким чином, аграрний розвиток Гетьманщини протягом другої половини XVII - XVIII ст. відбувався під визначальним впливом економіки феодальної Росії. Було знищене землеволодіння козаків і селян. Повторно утвердилися феодальна земельна власність і кріпосне право. Старшина добилася нобілітації і спадкової власності на рухоме і нерухому майно, перетворившись у привілейований стан.

Після остаточного утвердження Речі Посполитої на Правобережжі (Прутський мир 1711 р.) продовжується процес зміцнення феодальної власності. Існували такі форми землеволодіння: королівська (державна), магнатська, шляхетська, церковно-монастирська. Продовжував діяти принцип абсолютної неподільної спадкової шляхетської власності. Закони Речі Посполитої забороняли нешляхетську власність. Право власності на землю давало право господаря і владу над підданими. Цей порядок був затверджений Конституцією 1768 року.

Великим землевласником була польська корона. В Київському воєводстві в 1683 р. їй належала третина всіх дворів воєводства. В Галичині наприкінці XVIII ст. королівщині належало приблизно 15% доміній (складне об'єднання сіл, міст, фільварків, підприємств, роз'єднаних територіально і зв'язаних єдністю власності та влади магната). Фактично королівщиною володіли магнати (за умови сплати четвертої частини прибутків - кварти).

Основним земельним фондом володіла шляхта. За даними першого австрійського перепису (1773) в Галичині налічувалося 6450 фільварків, об'єднаних у 1900 доміній. З них близько 1500 доміній (5300 фільварків) належали шляхті, чисельність якої дорівнювала 19 тис. родин, що становило 3,6% населення. Справжніми власниками землі в Галичині й на Правобережжі були магнати Потоцькі, Любомирські, Яб-лоновські, Чорторийські, Сангушки та ін.

Найбільшу частину шляхти (близько 12 тис. сімей) складала загородова і безземельна шляхта - шляхта-голота. Це були нащадки староруських бояр, вільних поселенців, жителі шляхетських сіл, що здобули нобілітацію. Вони в основному "сиділи" на невеличких земельних наділах, виконуючи чиншові повинності, дрібні послуги для власника землі.

Значна частина шляхти отримувала маєтки на умовах васальної залежності, оренди, служила управителями, економами, адміністраторами у воєнних загонах магнатів.

Великими землевласниками були духовні феодали. В Галичині монастирі, церкви мали великі угіддя, але більша частина їх належала римсько-католицькому духовенству. Греко-католицькі священики за матеріальним становищем майже не відрізнялися від селян і виконували службові обов'язки як різновид панщини.

У Закарпатській Україні й Північній Буковині земельна власність належала угорським, німецьким, молдавським феодалам. У Північній Буковині великими землевласниками були монастирі, бояри молдавського походження. Середніми й дрібними землевласниками були українці.

У Правобережній Україні в XVIII ст. склалися три типи маєтків: перший, де переважали слободи, грошовий чинш і продуктова рента; другий, в котрому поряд з чиншем існувала відробіткова рента; третій, в якому панувала тільки відробіткова рента. Феодальна власність відновлювалася шляхом організації слобод. Селяни на 4-6 років звільнялися від повинностей, створювали свої господарства. Оскільки це були в основному втікачі, феодали давали позику у вигляді хліба, худоби, знарядь праці. Однак до 60-х років XVIII ст. п'ята частина землі пустувала.

Провідна роль у господарському житті належала селянам. Основними групами селян за підданством були державні і приватні, що перебували у спадковій власності земельної шляхти. Селянські господарства різнилися поміж собою становищем і функціями у фільварково-панщинній системі. Залежно від забезпеченості землею і робочою худобою кмети (рольники) поділялися на парових, поєдникових, піших. В Галичині парові селяни, як правило, мали у користуванні 16-24 морги польової землі і 4-8 моргів сіножаті та три-чотири голови робочої худоби. Поєдникові отримували в користування половинний наділ і працювали у фільварку одним конем. Піші сиділи на чверті наділу, працювали на ручних роботах. Значну частину селянства становили мало- і безземельні коморники, загородники, халупники. Халупники та загородники не мали орної землі, користувалися городами і громадськими пасовищами. Коморники не мали ні землі, ні городу, жили або в своїх хатах, або у заможного селянина, були обов'язковою частиною господарства кметів на правах батраків. Пани примушували кметів мати коморників, які допомагали виконувати феодальні повинності.

Залежно від майнового стану селянських господарств визначалися розміри феодальної ренти. В Галичині наприкінці XVII ст. панщина звичайна, дарова, шарваркова у королівщині дорівнювала в середньому 78 днів на рік, у приватних маєтках - 133 дні.

Одне селянське господарство обробляло 2 га двірської землі. До панщини належала повозова повинність (або 14 днів, 8 золотих). В усій масі кріпосних повинностей на відробіток ренти припадало приблизно 68,2%. Селяни також сплачували грошовий чинш за користування пасовищами і лісами — 26,6%, данину зерном (осип) - 1,7% , пряжею - 2,2%, продуктами харчування — 1,3%, виконували роботу по двору, відбували сторожову повинність. Селяни королівщини постачали рекрутів і обробляли їх поля. Селяни церковних маєтків утримували військові частини. Всі селяни платили державні податки — подимне, церковну десятину.

Для розвитку західноукраїнських земель наприкінці XVIII ст. визначальним було аграрне законодавство австрійських монархів Марії Терези та Йосифа II. Першим законом (1773), що змінив поземельні відносини в Галичині, удержавлювалася королівщина. У 1774 р. було проведено секуляризацію монастирського землеволодіння. Кількість монастирів зменшилась на 54. Священики греко-католицьких парафій та